Я з окупованого села Кам’янського. Там пройшло все моє дитинство, молодість, старість. Залишилися дома, які будували батьки, ми з чоловіком, з дітьми. Мого чоловіка вже немає. 

Коли настала війна, я сиділа там. Снаряди падали, розривалися кругом дому, а я молилася, лежала і рятувалася. Потім мені солдати сказали: «Михайлівно, виїжджайте». А до цього син мені скільки разів говорив! Потім приїхали, мене забрали, привезли в Запоріжжя. 

Переїхала я 12 березня, а 30-го дім підірвали. Згорів дім, нічого не залишилося. Слава Богу, що я зараз живу, є в мене що їсти, пити. На все воля Божа. Що ж тут зробиш? Дім то батьки будували, то ще чоловік, і того вже немає. Не знаю, скільки я буду в Запоріжжі, і немає, куди повертатися. Доля така, що зробиш. Дякую за допомогу, яку виділяють. Ми одіті, не голодні, слава Богу за все. 

Дякую Фонду Ріната Ахметова, ми отримували хорошу допомогу, дякую йому. А ліки я куплю.

Тут зараз вибухи, як десь сирена… а у нас в селі не було сирен. Тут у мене тиск підвищився – в очах сосуди полопались, крововилив. Привезли мене до сина, тут живу з онучкою. Слава Богу, все є, одіта, обута. Дома немає, може, хтось колись щось поможе, відбудує. Надіємося, що все буде після війни. Дім є дім: там і город, і сад - все було, і в один момент було і не стало. Що ж ти зробиш? Звісно, страшно, прикро. Війна є війна, нікому ця війна не потрібна. Може, закінчиться на Покрову, я молюся.

Я не звикла в місті жити, як на балконі. Вдома - робота, кури і качки, город… Тепер одне бажання – повернутися. А куди повернутися? Немає ні даху, ні дому. Все, було що в домі,  що нажили - немає нічого. Я така не одна, скільки таких нещасних людей! До чого привела ця війна, нікому не потрібна. Сльози. Пішла в церкву, молюся. Будемо сподіватися тільки на перемогу, що Україна буде жива-здорова. Найголовніше, щоб не було такої злоби, ненависті.