Хижняк Марія, 11 клас, Миролюбівський ліцей Раївської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шилова Людмила Сергіївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Так не хочеться, але треба підготуватися до завтрашньої контрольної роботи, вона дуже важлива. Одягну свій новий костюмчик і зроблю гарну зачіску, буду виглядати неперевершено . Сьогодні піду спати раніше, адже треба буде рано прокидатися. Сподіваюся, що завтрашній день буде незабутнім.» – мої думки в останній мирний день, час коли я навіть не знала, що таке війна, що таке вибухи і сирени, не здогадувалася, що наші життя можуть повернутися на сто вісімдесят градусів. Цей ранок я не забуду ніколи.

Впевнена, що у кожного українця він буде викарбуваний у пам’яті назавжди. Ранок, який змінив плани. Ранок, який змінив майбутнє. Ранок, який залишиться у наших серцях незагоєною раною навічно.

День перший. Я прокинулася рано-вранці від гучних слів мого тата “Війна!”. Годинник на стіні наче застиг, і стрілка на циферблаті, немов завмерла на тих зловіщих цифрах : четверта тридцять. Телефон почав розриватися від дзвінків родичів і знайомих. Всі новини «кричали» про вторгнення і початок війни. На подвір’ї було чути вибухи і звуки польоту ракет. Обстановка нагніталася і було дуже лячно. Лягала спати з дуже змішаними почуттями, бо непередбачуваність вселяла і навіювала всюди паніку. Так і пройшов мій перший день війни. Як ви зрозуміли, до школи того дня я так і не пішла , і подальші пів року пам’ятаю неясно.

Запам’ятався лише страх и нерозуміння, що ж буде далі. Відтоді на моїй вулиці, і не тільки, більше не горить світло по вечорах. Після комендантської - стає пусто і темно.

Яке було моє здивування, коли на другий день війни ввечері я вийшла на подвір’я,  і взагалі не побачила перед собою хоч якихось ознак на життя. В жодному віконці не пробивався хоч промінчик світла, тільки темрява, хоч око виколи. Тиша і невимовна лють охопила мене на ворога за зіпсоване дитинство та понівечені долі людей.

День сто дев'яностий. “Сьогодні вперше за півроку я іду до своєї школи, вже дев`ятикласниця. Востаннє я тут була ще до початку війни. Так незвично пристосовуватися до нового, та я впораюся. Тепер кожного разу під час повітряної тривоги треба спускатися в укриття. Скоріше б закінчилася ця клята війна!” - мені тоді було тринадцять, а на моїх очах відбувалися страшні речі.

Від подій, про які я дізнавалася з новин, серце наче завмирало, а по шкірі пробігали тисячі мурашок. Але все ж таки навчальний рік промайнув швидко і непомітно.

День п'ятсот п'ятдесят п'ятий. “Я вже десятикласниця, ще один рік навчання під звуки ракет, повітряних тривог та невтішних новин щодня. І найстрашніше, що я починаю звикати до цього. Коли лунає тривога більше не стає так страшно, а біганина до укриття вже стала чимось звичним та буденним. Моя школа займається волонтерством, і я всіляко намагаюся допомагати, адже без нашої підтримки героям-захисникам було б набагато складніше. Вони – супергерої сьогодення, щит країни і захисники нашого життя та майбутнього.

ЗСУ подарували кожному з нас вчорашній день, дарують сьогодні и обов’язково подарують завтра. Моє головне завдання – всіляко допомагати їм, не зневірюватися і старанно вчитися, що я і робила протягом усього року.

Дні йдуть, я стаю дорослішою. Зараз мені п`ятнадцять, і я випускниця. Я вже майже не дитина, якою була близько 1000 днів тому і лякалася від гучних звуків з вулиці. Тепер, коли війна увійшла в наше повсякденне життя, я почала задаватися питанням: “А якби було по-іншому?”. 

24 лютого 2022 року - могло бути звичайним, спокійним ранком. Усі ми могли далі жити своїм життям, без горя і утрат, але, на жаль, та контрольна так і залишилася ненаписаною, людські історії зруйновані, а зіпсоване дитинство назавжди залишиться у моїй пам’яті. Звісно всюди треба шукати позитив, і в поганому може бути хоч щось хороше. Тому, можливо, саме цей період зробив з мене в житті загартовану, морально стійку і цілеспрямовану особистість. Це мене тішить, адже я – майбутнє нашої незламної країни.