Савченко Ліка, 11 клас, Павлиський ліцей імені В.О.Сухомлинського Онуфріївської селищної ради Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Козленко Ольга Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Відчай. Цим словом можна замінити всі реальні людські гріхи. Кожна нація на певному рівні відчула душею безвихідь. Хтось, борючись із нею - програв, а хтось, винісши безжалісні удари, не без ран, але йшов далі. Що допомагало цим людям пережити часи відчаю? Надія.  Надія на світле майбутнє, віра в те, що колись настане день і запанує справедливість: здійметься кара над ворогами, яка раз і назавжди зітре їх з лиця землі. Проте одного бажання замало. Що саме ми можемо зробити, щоб вижити?  І чи достатньо цього для перемоги?

"І кожен фініш - це по суті, старт” - казала відома поетеса Ліна Костенко. І, напевно, тому, і тримаємось, не ламаємось. Ці слова супроводжують усі роки війни й відкликаються у моїй підсвідомості.

Бо навіть те, що ми вважаємо незначним, може докорінно змінити хід війни. Пісні відомих артистів підіймають бойовий дух і зміцнюють народ. Донати допомагають забезпечувати воїнів необхідним для захисту і наступальних дій. Віра простих громадян у перемогу теж є важливою, адже без єдності думки українці здались би ще у двадцять другому році. Саме завдяки їй наша Батьківщина досі стоїть на ногах.

Все, що ми робимо - має сенс та приносить користь державі. Головне не зупинятись надавати підтримку, бо без неї ніяк не обійтись.

Але ворог все одно, як на зло, старається зламати нас і посіяти паніку серед цивільного населення. Проте, ми все ще живемо на нашій землі не дивлячись на їхні залякування. Стараємося підтримувати один одного і себе, щоб не зламатись морально. Оскільки коли ми разом - ми сильні та впевнені у завтрашньому дні. Це стосується тих людей, які залишились в Україні попри війну. До них входжу і я. Центр нашої країни вважається безпечним, зважаючи на те, що основні бойові дії відбуваються на сході та півдні, проте небезпека залишається для всіх областей України. Особливо, якщо жити в невеличкому селі міського типу, через яке пролітають ворожі дрони. Попри це нас охоплював справжній страх під час масових обстрілів.

Бо немає нічого жахливішого, як побачити ракету власними очима. Знаючи, що ця "стріла смерті” може влучити в чийсь будинок, зруйнувавши його та при цьому поранивши й забравши життя інших людей.

Крім відчуття страху додається ще і гнів на окупантів, який продовжує зростати кожного дня. Як вони сміють підло та підступно відкушувати шматки наших земель, знищувати нашу націю, культуру і при цьому казати, що не причетні до цього кривавого терору? Чомусь весь світ заплющує на це очі, тому що боїться "ядерної наддержави”, через це нехтують допомогою для України. Правду кажуть, що байдужість вбиває нужденних в порятунку людей. Від кривавих лап ворога, які мучать нас всі ці роки. Починаючи з анексії Криму ненажерливий монстр все ніяк не насититься. З кожним роком він буде захоплювати більше і більше земель. Все заради ідеї тоталітарного комунізму. Жодна держава на планеті Земля не втече від болотного гіганта у разі нашої поразки.

Невже війна ніколи не закінчиться? Нас до останнього будуть годувати обіцянками про "швидке” завершення збройного конфлікту та проситимуть трохи потерпіти? Так скільки ж можна це продовжувати? Невже немає й краплі надії й ми лишимось  живим щитом для Європи?

Надія є і завжди буде. Попри думки інших без терпіння не буде результату. Прямо тут і зараз ЗСУ доводять, що держава-окупант не є такою всесильною, як деякі вважають. Взяти ту ж операцію в Курській області - вона доводить силу і міць українських воїнів, яку неможливо ігнорувати. Більше країн почали довіряти нам після цієї події, що є однозначним плюсом в протистоянні агресору. Президент здійснює активні дії співпрацюючи із західними партнерами, щоб вони надавали нам підтримку і надалі. Чуєш, Україно? Сотні біженців, серед яких діти та дорослі, ви повернетесь додому! Люди нарешті звільняться від страху, що сковував їх весь той час! Наша країна отримає світле майбутнє, на яке заслуговує. Ми зможемо, ми переможемо!