Бабарико Вікторія, вчитель, Козелецький ліцей №3 Козелецької селищної ради Чернігівської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів – цифра, яка лягає на серце важким каменем. Тисяча днів війни, яка змінила життя мільйонів українців, перевернула їхній світ догори дном. Серед цих мільйонів – і я, звичайна вчителька із Чернігівщини, яка опинилася у вирі подій, що розгорнулися на нашій землі. Моя історія, як і історії багатьох інших українців, розділилася на «до» і «після» 24 лютого 2022 року.  Ця сумнозвісна дата, яка перевернула моє життя, життя моїх учнів, мого рідного краю. Я ніколи не думала, що доживу до таких часів, коли доведеться покидати власний дім, школу, де віддала стільки сил і любові.

А ще менше вірила, що війна прийде в наше спокійне селище. Але вона прийшла, несподівано і жорстоко. Все змінилося миттєво, немов хтось натиснув на паузу і ввімкнув зовсім інший фільм.

Перші дні війни були сповнені страху і невідомості. Сирени, вибухи, новини про руйнування – все це стало частиною нашої нової реальності. Ми ховалися в підвалах, переживаючи за своїх рідних і близьких. Здавалося, що цей кошмар ніколи не закінчиться. Те, що раніше здавалося важливим, відійшло на другий план. Матеріальні цінності втратили будь-який сенс. Головним стало вижити, зберегти своїх близьких. Ми молилися, вірили в краще майбутнє. Але кожен день перетворювався на нескінченну ніч. Кожен звук, кожен порив вітру нагадував про небезпеку.

Ми жили в очікуванні, не знаючи, що принесе наступна хвилина. Нестача їжі додала до нашого страху ще й фізичні страждання. Кожен шматочок хліба ставав справжнім скарбом.

В селищі всі полиці магазинів були порожні. Інколи завозили найнеобхідніші продукти, але цього не вистачало, все розмітали за лічені хвилини. Через деякий час стало зрозуміло, що залишатися вдома небезпечно. Ми змушені були покинути рідний дім і виїхати в більш безпечне місце.  Переїзд був складним і болючим. Пам`ятаю той березневий похмурий день до найменшої дрібниці… Ми їхали власним автомобілем польовими та лісовими шляхами, так як головна траса на столицю вже була перекрита та обстрілювалася ворогом.

Їхали в повній тиші, постійно зупиняючись на блок-постах. Швидко перетнувши похмурий та майже порожній Київ,  вирішили рухатися в бік Івано-Франківська.

Це місто, яке з перших днів війни стало прихистком для тисяч українців, змушених залишити свої домівки. У новому місті нас зустріли з відкритими обіймами. Місцеві жителі надавали нам всю можливу допомогу: житлом, продуктами, одягом. Ми відчули себе не самотніми, а частиною великої української родини. Однак, незважаючи на всю підтримку, адаптація до нових умов була непростою. Нове місто, нові люди, новий спосіб життя – все це вимагало часу і сил. Щодня ми стежили за новинами з Чернігівщини, спілкувалися з рідними і близькими, які залишилися там.

На початку квітня 2022 року окупанти відступили та залишили Чернігівську область, ми одразу з сім`єю повернулися додому. Дивом наше селище Козелець суттєво не постраждало, хоча знаходилося в оточенні з усіх боків.

Історія мого переїзду – це лише одна з тисяч історій українців, які були змушені залишити свої домівки через російську агресію. Це історія про силу людського духу, про взаємодопомогу і підтримку. Це історія про те, що навіть у найскладніші часи люди здатні на великі вчинки. Проблема прикордонних областей, таких як Чернігівська, полягає в тому, що вони є першими, хто зазнає ударів ворога. Нам доводиться жити в постійному страху і небезпеці.

Але незважаючи на всі труднощі, я  продовжую сіяти зерна знань. Ми педагоги розуміємо, що саме освіта є запорукою відродження нашої країни. Освіта – це найпотужніша зброя, яку ми маємо.

Вона допомагає нам зберегти нашу ідентичність, культуру, мову. І навіть у таких складних умовах ми не можемо відмовитися від свого обов’язку – навчати дітей. Ми розуміємо, що саме знання допоможуть їм побудувати нову, кращу Україну. Недарма Махатма Ганді говорив: "Найкраща зброя – це освіта". І ми, українські вчителі, доводимо це щодня. Навіть у найскладніші часи ми продовжуємо навчати, виховувати, дарувати надію. Адже саме освіта – це інвестиція в майбутнє нашої країни.