Гурман Андрій, 10 клас, Старокостянтинівська загальнооствітня школа І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Cамолюк Оксана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Просинаючись щоранку, кожен з нас в очікуванні нового дня, пригод та емоцій. На жаль, не всі дні в житті закарбовуються у нашій пам’яті, але 24 лютого 2022 року я запам’ятаю назавжди. Ніч, зорі освітлюють небо сяйвом, діти спокійно дрімають у своїх ліжечках, нічого не підозрюючи. Ворожі ракети перетинають кордон. Момент, коли життя кожного українця кардинально змінюється, світогляд, цінності ніколи не стануть звичними. Військові прощаються зі своїми коханими, виїжджаючи на захист Батьківщини, не знаючи, що їх чекає у майбутньому…

Україна невпинно шуміла, здригалася земля і серця українців від пострілів й вибухів на своїй території.

Відкривши очі, я відчув стривоженість батьків, мама розмовляла з батьком, він у свою чергу вмикав телевізор. Дивно… Ніколи не бачив, щоб ранок починався саме так. Поглянув у вікно й побачив страшну картину: машин багато, сусіди плакали та спаковували валізи. Серце почало битись швидше, мама сказала, що розпочалась війна. У моїх думках пролетіло все безтурботне життя… Вечори, які ми проводили з друзями, розмовляючи та  попиваючи горнятко чаю чи кави. Дитинство, яким так і не встиг насолодитися. Відчуття спокою та любові, яке переповняло мене, коли ми з батьками були разом.

Сльози почали виблискувати від потрапляння світла ліхтарів коло будинку. Перебуваючи в темноті, мої тривоги та переживання, були поряд зі мною.

Безсонні ночі, тремтіння рук, постійні сльози матері, моніторинг новин, тривоги та вибухи - все це переслідувало мене та не давало спокою. Через небезпеку в моєму військовому рідненькому Старокостянтинові  настав момент переїзду із затишного будинку, з моєї фортеці на невизначений час. Збираючи речі, сльози лилися по щоках безперестанку. У голові лунав голос, який постійно проговорював одну і ту саму фразу: “Я ніколи більше не повернуся додому…”

Приїхавши до бабусі у село, не стало краще - в будинку було одинадцять людей. Не передати словами, як це було жахливо та наскільки хотілося додому.

У березні 2022 року  розпочалося дистанційне навчання у школі. Звичайно, вчитися було дуже складно, але усвідомлення, що від цього залежить моє майбуття, намагався поринути у навчання з головою. Червень – я вдома!!!. Здавалося літо, сонце, чудова погода, та все ж відчуття зовсім інші, життя поділилося на «до» та «після». Дні, місяці летіли дуже швидко… 1 вересня 2022 р. -  випускник 9 класу. Перший раз, за період війни, ми вийшли на очне навчання. Шкільні будні стали зовсім іншими. Раніше, я навіть подумати не міг, що звичайний похід до школи може стати випробуванням для всіх.

Часто, замість дзвінка на урок, ми чуємо сигнал «Повітряна тривога» - біжимо в укриття, ракета, вибух, а ми ще навіть і не добігли до нього!!!  У такі моменти сприймаєш своє життя по-іншому – вижити за будь-яку ціну.

Велику підтримку  під час навчання надавали нам вчителі та психологи, які влучно підбирали потрібні слова в напружені моменти. Хочу зауважити, що взимку 2023 року було найважче – зв’язку немає, світла та опалення теж. Наступили темні та холодні часи у моєму житті. Як же ж важко було у такі моменти! Я не знав, де знайти мотивацію продовжувати боротьбу із самим собою. Дякую своїм найкращим батькам у світі, адже саме вони допомогли розправити крила і повірити у світле майбутнє. Саме вони спонукали мене подивитися на своє життя під іншим кутом.

Маю бути Переможцем у цій ситуації, а не ворог, який хоче, щоб я опустив руки. Мої найрідніші, дякую Вам за це!!!

Розпочався 2024-2025 н.р. Я уже десятикласник. За майже 1000 днів війни навчився контролювати свої емоції та почуття. Війна мене багато чого навчила: живи сьогодні і зараз, бо завтра буде завтра. Живу теперішнім, а не минулим. Вірю у Перемогу. Потрібно ще зовсім трішки зачекати. Дякую Вам, ЗАХИСНИКИ, за сьогоднішній ранок!!!