З 14-го року зразу було зрозуміло, що щось недобре. Стояли блокпости, військові тут були. Потім стріляти почали, бомбити. З «ураганів» стріляли. Ховалися в льох, коли падали міни. У ферму влучили. У будинок влучили, зруйнували дах.
Я онуків з дружиною під пахву – і в льох. А куди ще ховатися? Добре, хоч льох ще такий більш-менш у нас.
Ми тільки лягли – і почали бомбити. І ми всі лягли на підлогу. Потім перестали. Ми всі лягли спати. Воно ще свистіло.
Трьох людей я поховав: тестя – в січні, в березні – дочку і в листопаді – дружину. А зараз вже майже рік сам із дітворою. Цей будинок купувала покійна дружина. Живу з трьома онуками, підопічними моїми. Мати їх померла, хворіла. Батько живе в сусідньому селі, але він жодного разу ще не був тут.
Звичайно, важко одному. Тепер я зрозумів, як же нашим жінкам важко. І випрати, і приготувати. Щовечора треба і помити їх, вранці погодувати, у школу випровадити, у садок. Важко самому. І виховувати їх треба. Допомагати з уроками. І прання, поїсти приготувати треба. Це все важко. Ну так, з горем навпіл, за допомогою Бога...
Хочу, щоб людьми виросли вони, а не якимись бандюганами. Пояснюю: чужого не бери. У чужий двір щоб не заходили. Навіть яблуко щоб без дозволу не полізли, не зірвали в сусідів. Швидше б їх на ноги підняти, видати заміж. Освіту їм дати хоч якусь.
.png "«Я досі не вірю, що живу у часи війни»")
.png "«Я сидів у підвалі, коли тривали бої»")
.png "Імена")
