Я живу у Краматорську Донецької області. Працювала на заводі. Зараз роботи немає. Мешкаю вдома. Виїжджала кілька разів, але повернулася додому, тому що тут найкраще себе почуваю. Попри те, що дуже все тяжко. 

24 лютого зранку я збиралася вставати, щоб іти на роботу, і побачила через вікно як пролетіли ракети. Я їх бачила ще у 2014 році точно так само. У 2022 все повторилось абсолютно ідентично: ракети пролетіли повз моє вікно. Це був жах. Я не дуже зрозуміла, що відбувається, але почула вибухи. 

Я не змогла прийняти те, що війна прийшла у нашу країну. Це такий шок для всіх людей, для всього нашого покоління. Я приймаю заспокійливі таблетки, бо без них ніяк, щоб хоч якось себе вгамувати. Люди одне одного підтримують, переказуємо новини, розповідаємо про місця, де можна отримати гуманітарну допомогу. Зараз немає роботи, потрібно щось їсти, якось виживати. 

Газу не було з ранньої весни до пізньої осені. Довелося пристосовуватися: готувати їжу на вогнищах, купувати плитки на газових балонах. Хліба не було і не можна було спекти. Зайвий раз не виходжу на вулицю, боюсь. 

Всі мої рідні пороз'їжджалися: хто за кордон, хто десь по Україні, переїжджали вже кілька разів, дуже всім важко. Списуємося, коли є світло. Хвилюємося одне за одного, не лише за рідних, за всіх: знайомих і близьких, за всю Україну. Це наша земля. 

Я вже не дочекаюся моменту, коли закінчиться війна, коли припиниться цей жах. Це - велике випробування для нашої України, навіть для всього людства.