Ми живемо – Луганська область, Новоайдарський район був, село Петровка.

Є супруга, дочка, син, внук та внучка. А невістки нема, померла… после родов.

Чаще всего вспоминаю до війни спокойствіе и уверенність, як кажуть, в завтрашньому дні. А зараз таке состояніе непонятне. Ждешь, шо знов война буде. А ми 10 кілометрів од Щастя живемо, от Донця.

Стріляли по Щастю, обстріли були. Нам все чути, близько ми живем. Декілька снарядів за Петрівкою розірвалося. Один біля домов, було страшно.

Живемо сьогодні, а завтра хто його знає, що буде

Але ми не ховалися у підвал. По нам сильно не били, все ж таки.  

Зараз неспокійно, безпеки не чувствуєм. Хто його знає, що воно буде. Живемо сьогодні, а завтра хто його знає, що буде. Раньше спокойно жили, знали, що завтра тихо і можна було їздить в Луганськ і куда завгодно. А щас іще карантин етот і коронавірус. Вообще тяжело.

Саме сложне – когда стреляють. Було слышно, як снаряди летять, обстріли слишно було, прямо гудить воздух.

Я мрію, щоб не було війни. У мене дві сестри живуть у Луганську. Я не можу з ними зустрітися. Одна 1955-го, а одна 1949 року народження, теж старенькі вже. У молодшої чоловік недавно помер. Ми чорнобильці, жили у Прип’яті. А зустрітися не можемо, тільки рятують телефонні розмови.