Зараз я живу сама, чоловіка поховала. 2014 року летіла бомба, а він знаходився на вулиці. Чоловіка оглушило – і він упав, а через місяць у нього стався інсульт. Його трохи відкачали, і він ще три роки прожив. Потім поховала маму, вона жила з нами. Діти живуть окремо.

Найчастіше мені згадується наше мирне та стабільне життя. Коли розпочалася війна, чоловік вийшов на пенсію, але продовжував працювати. Але найголовніше, що був мир. А потім почалися постійні страхи, страх, що щось грохне. Я досі чую гуркіт і стрілянину десь далеко. І вже всю трясе. Дуже переживаєш не за себе, а за дітей та онуків. Боїшся, що якщо знову почнеться війна, то куди бігти… Після 2014 року було дуже важко, доводилося ховатись у підвалах.

Першого дня війни був такий жах! Це був такий страх… Просто нестерпно. Боялася, що покалічать, переживала за дітей та онуків. Це жахливе та страшне почуття. Досі згадувати дуже важко. Зараз у безпеці себе не відчуваю. То там гримне, то там вибухне.

Дякую Фонду Ріната Ахметова за те, що нам привозив гуманітарну допомогу. Продуктові пакети були такі добрі, що можна було виживати. Велике спасибі та низький уклін. Фонд дуже допомагав нам.

Мрію, щоби не стріляли і настав мир, щоб ми товаришували з усіма країнами. Хочеться миру.