Величко Вікторія, 10 клас, Одеський економічний ліцей Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Музиченко Наталя Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Росія нищить українську націю протягом всієї історії, проте чомусь особливого значення це набуває тільки сьогодні, у часи повномасштабного вторгнення. Війна - це жахливо. Проте я не можу назвати себе нещасною, живучи в ТАКІЙ Україні. Так, це боляче, так, це страшно, проте нині я щаслива. Щаслива тому, що на щастя, чи на жаль, навчилась відчувати мить, вмію проживати кожну хвилину цього життя, як останню і бережу рідних мені людей, як зіницю ока. Фактично, підліток у 15 років не мусить думати про те, аби встигнути реалізуватися до моменту, коли його цілком імовірно може вбити ворожим снарядом, проте саме через це я проживаю життя, а не існую в ньому.

Саме тому я вмію цінувати кожну секунду та не відкладати на завтра, адже воно може не настати.

Як писала Вікторія Амеліна:
"Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл. Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій"

Тож колись і я можу опинитися скраю, як опинилася та ж сама авторка рядків вище. По долях вбитих росією митців можна писати ще одну історію Розстріляного відродження.

Я прагну визнання, але не хочу з'явитися в шкільному підручнику в розділі "Червоний ренесанс ХХІ століття", хоча вже давно прийняла факт імовірності цього.

Жити в Україні сьогодні - це пишатися мужністю та єдністю свого народу, це любити кожен клаптик цієї землі, відчувати гордість за швидкі закриття зборів Стерненка, а потім і за розбиту колону російських танків. Це цькувати орків, зберігати культуру та просувати історію. Це залишатися в рідному місті, попри нічні атаки "шахедами". Це бути собою серед своїх. За це і стоїмо.