Я з міста Миколаєва. Живу з донечкою. Тепер ми мешкаємо у селищі Березанка. Ми виїхали, тому що у нас були дуже великі обстріли. Їхали до знайомих. 

Ми були вдома, спали, чекали ранку, бо потрібно було збиратися у школу і на роботу. Прокинулися від дуже гучних вибухів та звуку від літаків. Перший день пройшов у паніці: що робити, куди бігти, у якому напрямку втікати. Перший тиждень ми перебували вдома, потім виїхали, бо з кожним днем ставало все гучніше і гучніше і була велика кількість обстрілів і влучань.

Коли були обстріли із РСЗВ, було дуже страшно. Воно летить, розривається, таке дрібне. Найгірше було те, що ми не знали коли це буде летіти, тривоги не було, а вибухи вже лунали. І не знаєш, у який бік бігти, щоб захистити себе і дитину. 

На початку війни з'явився продуктовий дефіцит, все скуповувалось дуже швидко. Ціни почали підніматися у деяких магазинах. Можна було придбати все необхідне, якщо було за що купувати. Згодом Миколаїв взагалі втратив водогін, тому що до нас вода надходила з Херсонської області. Місто залишилося зовсім без води, а жити у місті без води дуже-дуже важко. Не було навіть де набрати. І досі у Миколаєві немає питної води, є тільки технічна, і та з перебоями надходить, бо вона йде з річки Південний Буг, там вода солона. Поки що повернутися ми туди не можемо. 

Ми виїхали у кінці зими. У чому були, в тому їхали, тому що в руки  взяти багато ми не могли. Були проблеми із виїздом, транспорт погано ходив, потрібно було наймати знайомих, які б могли підвезти.

Згодом постала потреба що поїсти, що попити, що вдягнути, особливо коли почало теплішати. Потрібно було щось придбати і для себе, і для дитини. Добре, що нас прихистили добрі люди. З роботою тяжко, але трохи підробляємо, стабільність уже трішки є. 

Ми сподіваємося, що повернемося додому, і війна наша закінчиться. Чекаю на щасливе і мирне майбутнє у себе вдома.