Агєєв Артем, 11 клас, Комунальний заклад "Дергачівський ліцей №3"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мотенко Валентина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Артем. Виповнилось 16 років. Мешкаю на Харківщині, за 23 кілометри від кордону з ворогом. І це мій шлях у війні. В одну мить моє життя роздвоїлося на «до» та «після». Коли пролунали перші вибухи, мені було лише 13 років. З того часу все змінилося, ніби хтось різко вимкнув світло у звичайному житті й запалив інше - тьмяне, небезпечне і сповнене невизначеності.

Жити поблизу лінії фронту – це кожного дня чогось очікувати. Жити в суспільстві, повному людей у формі, бачити військову техніку замість звичайних авто. Що буде сьогодні? Прилетить КАБ, БПЛА чи обстріл з РСЗВ?

За ці 1000 днів у мене змінилося поняття страху. Спочатку я боявся невідомості, невизначеності. У всіх була надія на скоріше закінчення цього кошмару, але здоровий глузд плямував її розумінням того, що все не так просто. А зараз я боюся вже по-іншому, саме через те, що знаю, наскільки це серйозно. Протягом цього часу мені довелося пережити дуже багато чого: страх, спантеличеність, біль, евакуацію, мирне, але не моє життя, повернення додому, адже тут краще, ніж будь-де.

Як би це дивно не звучало, але саме в рідному селі, хоч і під обстрілами, почуваю себе набагато спокійнішим.

Звільнення нашого краю! Ось воно! Здавалося, що найгірше вже позаду. У грудні 2022 року нам відновили світло, якого не було 9 місяців. Почалися зустрічі в кімнатах безпеки зі своїм класом, відновилися тренування з карате. Потроху життя входило в якусь, хоч і воєнну, але стабільну колію. Я навіть не міг припустити, що все почнеться знову.

Навесні цього року почали вперше до нас долітати авіабомби. Було багато жахливих новин з цього приводу, і, на жаль, я став їх частиною.

2 травня 2024 року, під час одного з моїх тренувань, в 20 метрах перед вікнами нашого спортзалу впав КАБ. Мені дуже страшно згадувати той день зі зрозумілих причин. Через цю подію я усвідомив, що війна ближче ніж здавалося. Думки про це не покидали мене аж до початку осені. Літо 2024 року було дивним. Я потроху заспокоювався від пережитого. У цьому мені дуже допомагала музика та спілкування з рідними. Яскраво світить сонце або йде дощ, вся родина вдома, можна виспатись у своєму ліжку, просто зустрітися з друзями, прийняти теплий душ – усе це стало більше ніж буденність.      

Мій останній «Перший дзвоник» зруйнував черговий КАБ. Хоча він і впав далеко від нас, його вибух спричинив пожежу в полі.

Вогонь дійшов до моєї вулиці. Разом з батьками, сусідами та пожежниками встигли загасити пожежу до того, як полум’я перекинулося на наш дім. Ще довгий час після цієї події я не усвідомлював, що це був не страшний сон, а наша жорстока реальність. Ці 1000 днів навчили мене жити з болем, зі страхом, але також цінувати те, що маю. Вони стали уроком витримки та сили. Я почав бачити щастя в дрібницях, а саме: світло після обстрілу, питна вода, відкрита крамниця з хлібом, в тому, що немає жертв після чергового прильоту.

Дякую нашим воїнам ЗСУ за те, що живий, живі мої рідні, за те, що маю можливість навчатися, чути голос своїх учителів та однокласників, маю можливість втілити свої мрії в майбутньому.

Мої 1000 днів війни – це шлях сили, віри, незламності та надії. Бо за цей час я зрозумів, що означає бути справжнім українцем, тим, хто ніколи не здається, бореться до кінця й обов’язково переможе. А моя багатостраждальна Харківщина, як птиця Фенікс, відродиться з попелу, відбудується і стане ще кращою!