Агєєв Артем, учень 10 класу Комунального закладу «Дергачівський ліцей №3»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мотенко Валентина Іванівна

Війна. Моя історія

Війна… Вона переслідує нашу країну протягом усієї її багатовікової історії, починаючи з часів Київської Русі і закінчуючи вторгненням Росії в незалежну Україну. «Вони не настільки скажені…», - летіли слова з моїх вуст зазвичай, як хтось піднімав тему повномасштабного вторгнення.

Я неймовірно боявся війни. У Другій світовій брали участь мої прадіди, тому чув багато жахливих історій. На жаль, найгірше, що могло статися, трапилось.

24 лютого 2022 року… Ранок… До мене підійшла мати, з наповненими страху очима, і замість «Доброго ранку, синку!» вимовила найгірші в моєму житті слова: «Почалася війна…». Мозок обпік голову. «Як це?», «Цього не може бути…», «Не вірю…». Ніхто нічого не розумів.

З новин почув: «У країні введено воєнний стан, діти залишаються вдома…». Дізналися, що наша залізнична колія перебита, а Харків бомблять. Поширювалися чутки, що в наше село зайдуть ворожі війська.

Цього ж вечора ми сховалися в підвалі. Колона бронетехніки окупантів їхала нашою вулицею, стояв невгамовний гуркіт, який пронизував пекучим болем усе тіло. Раптом настала тиша. Уся сім’я приникла і гадала, що буде далі. За мить почули розмову ворожих військових, від страху у мене запаморочилась голова. Як потім ми дізнались, окупанти заблукали нашим селом. Вони поїхали. Знову тиша.

Ми піднялися в будинок. Світло ще було. Але через декілька годин знову почувся гуркіт. Ми спустились у підвал. Рухалася ще одна колона техніки. На ранок світла вже не було. Цей день я запам’ятав назавжди.                                                                                                                          

Через деякий час уже не було так страшно. Людина вміє пристосовуватися до життя. Для мене вибухи і походи в сховище стали звичайною подією. Вночі ми спали в коридорі, а тато був на варті, щоб нас попередити про небезпеку. І якщо починався якийсь рух, спускалися до підвалу. Щовечора, сидячи в коридорі, намагалися відволіктись від вибухів. Мене заспокоювала музика.

Життя тривало, але вже було скориговане війною. Пам’ятаю, як ми з татом вийшли набрати води з криниці. Тієї  миті почули стрілянину, на пагорбах біля села точився бій. Відчуття були змішані. І ось тоді я усвідомив, що це справжня війна.

Після першого вимкнення світла минуло кілька днів. Коли воно з’явилося, відчуття радості не можна було передати. Чомусь мені здавалося, що це знак кінця цього жахіття. Але ні, це був тільки шостий день війни. Далі світло зникло на довгих дев’ять місяців. Ми вчилися жити без комунікацій.

На початку квітня довелося (як і більшості мешканцям нашої громади) покинути рідний дім. Ми виїхали до Полтавської області. Почався «день бабака». Там було життя, не торкнуте війною, але не моє.

Через декілька місяців ми повернулися додому. З одного боку, рідний дім  здавався чужим, з іншого – я був удома. Вибухи, прильоти, загибель односельчан, страх за своє життя і життя рідних. Але я вдома, я на своїй землі, яка мене захищає, береже і надає сили.

Сили жити далі, боротися, перемагати!

За час війни все змінилося. Люди стали більш згуртованими, почали цінувати прості речі. І я не виняток.  Змінилися мої вподобання, моє бачення майбутнього, мої цінності. Я радію простим речам: коли яскраво світить сонце або йде дощ, коли вся родина вдома, коли можна виспатись у своєму ліжку, просто зустрітися з товаришем.

Через війну я почав більше цікавитися історією, культурою, традиціями нашого народу. Мені стало огидно від російськомовного контенту. Тому для себе знайшов пісні, розповіді часів козацтва, визвольної війни.

Тепер я точно знаю: Україна переможе, відбудується і буде тією державою, заради якої гинули наші пращури і борються наші воїни наразі.