Гузенко Христина, 11 клас, Донецький ліцей №2 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сахно Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Такого жахіття я не могла уявити, я вважала, що таке може бути десь далеко і з іншими людьми. Мені на той час було тільки 14 років, чи могла я взагалі думати про війну… У мене щаслива родина, мені затишно і комфортно. Ніщо не віщувало лиха.

Я з Енергодара − міста, яке до війни асоціювалося з тишею і спокоєм; місто, де жила моя родина. Початок повномасштабного вторгнення росії на територію України став для мене переломним моментом. 24 лютого 2022 року я була в рідному місті. Мій батько – військовий, у момент заходу російських військ був на захисті міста, а моя сестра в цей час була в Харкові, який постійно обстрілювали.

У день, коли російські війська ввійшли в Енергодар, я була вдома, мама на роботі, а батько вже виконував свій військовий обов’язок. Місто окупували, і тоді почалося справжнє випробування.

Під час вторгнення російських військ в Енергодар ми відчули справжній жах і невідомість. Страх охопив усіх… Страх за батька, за рідних, за себе. Тоді ми вже знали про події в Бучі та Ірпені, і це ще більше підсилювало тривогу. Перші місяці окупації були морально й фізично виснажливими: нестача продуктів, пального, медикаментів, поганий зв’язок − це лише частина тих проблем, з якими ми стикалися щодня.

Життя зупинилося, і ми залишилися під владою окупантів.

Мій батько залишався в окупації з березня до початку червня. Це було важко для всієї нашої родини. Його як військового могли затримати в будь-який момент, тому він був змушений виїхати без нас. Він не міг ризикувати нашим життям і власною свободою. Ми з мамою залишилися в Енергодарі, під окупацією, ще на три місяці. Кожен день був наповнений страхом за майбутнє.

Виїзд із Енергодара у вересні був справжнім жахом. 

Важко було не лише фізично, але й морально: страх спілкуватися з окупантами на Василівці; страх, що нас можуть не пропустити або відправити «на підвал», як це траплялося з іншими. Нам пощастило – нас пропустили. Коли ми досягли Запоріжжя, я відчула неймовірне полегшення. Було відчуття, що нарешті можна знову вдихнути повітря на повні груди, але ми знали, що додому повернемося не скоро. Із Запоріжжя ми вирушили до сестри в Полтаву.

Це місто стало для мене символом спокою й перезавантаження. Але ми знали, що потрібно рухатися далі.

Згодом переїхали до селища Донець у Харківській області. Я пішла до нової школи. Переїзд був важким, але поступово я знайшла нових друзів, захоплення, і наше життя почало налагоджуватися. Моя мама знайшла роботу, і ми почали будувати нове, хоча й вимушене життя на новому місці. Незважаючи на всі зміни, ми залишалися в постійному контакті з батьком, і, нарешті, у листопаді, ми зустрілися з ним у Києві. Це була довгоочікувана неймовірна  зустріч, сповнена радості та емоцій.  

Зараз я в 11 класі. Війна почалася, коли я була лише у 8-му, і з того часу змінилося так багато.

Я планую вступити до університету і, можливо, переїхати до Києва. Проте, попри всі плани на майбутнє, моє серце завжди залишатиметься в Енергодарі. Це місто — мій дім, місце, де живуть мої друзі, рідні та моя душа. Там пройшли найкращі роки мого життя, і, незалежно від того, куди мене занесе доля, я завжди буду думати про той день, коли зможу повернутися додому, у мирний, вільний Енергодар.

Ці тисяча днів війни стали моїм шляхом. Це шлях боротьби, втрат, болю, але також і сили, відваги й надії. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи завжди є світло, і це світло — у наших серцях, у любові до рідних, до свого дому і до своєї країни.