Я на роботі була в ніч, коли почали стріляти. У два будинки прилетіло. Ми в квартирі, в коридорі заховались, а в будинку тільки осколки були.

Води в кранах не було. Ми посуд одноразовий купували, щоб не мити. Воду, щоб пити і їсти готувати, сестра привозила. Прати ми їздили в село. Економили - ні покупатись, нічого. А потім ми свердловину пробили. Ми зараз в місті знаходимось, бо працюємо. Зараз в кранах є вода, але вона непитна - в туалет сходити, покупатись. Питну воду ми до сих пір купуємо.

У нас кожен день бомблять, до цих пір стріляють по Нікополю. Ми вже звикли до цього. Життя йде, тільки боїмось, що дрон впаде на голову.

Мій чоловік був за кордоном, але я не поїхала. Він залишився, а потім приїхав сюди. У мене брати з 2016 року на війні, в одного брата двоє маленьких дітей - жінка не залишить його. 

Сильно багато знайомих і близьких загинуло на війні. З водою проблема, то зі світлом проблема. В минулому році сиділи в холодних квартирах, бо світла не було. 

Мрію, щоб скінчилась війна, і збиратись вдома зі своєю ріднею.