Зражевська Меланія, 9 клас, Запорізька гімназія № 29

Вчитель, що надихнув на написання есе - Троян Наталія Анатоліївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже майже 1000 днів триває війна, яка перевернула життя кожного з нас. Я живу в місті Запоріжжя, де кожен день відчуваю на собі наслідки цієї війни. Щоденні сирени, звуки обстрілів, новини про нові руйнування та втрати стали нашою реальністю. І хоча на початку війни ми залишилися у своєму місті, восени того ж року, коли ракета влучила в сусідній будинок і одного з підʼїздів просто не стало, наша сім’я вирішила на певний час поїхати до родичів в Одесу.

Ми пробули там місяць, намагалися відновити спокій і зібрати сили. Але після цього повернулися додому. Місто кликало, навіть попри небезпеку.

Життя в прифронтовому місті вчить бути постійно насторожі. Коли я чую обстріли, ми з батьками переходимо за дві стінки - це здається безпечнішим, хоча насправді кожен вибух відчувається всіма фібрами тіла. Нині, навіть коли ракета прилітає неподалік, вже не відчуваю того страху, що був на початку війни. Напевно, це найстрашніше - коли звикаєш до війни. Страх зникає, а залишається лише біль і глибоке розуміння того, як багато всього ми втратили.

Неможливо передати те відчуття, коли йдеш вулицями рідного міста, яке ще кілька років тому було сповнене життя, і бачиш наслідки ракетних ударів.

Руйнування, які залишили по собі ракети, нагадують про життя, що були зруйновані разом із будинками. Війна зламала долі багатьох людей. Чимало сімей розлучилися, багато людей залишилися без рідних, без домівок. Мій шлях і досвід - це лише маленька частина великої картини болю, через яку проходить кожен українець.

Найболючіше усвідомлювати, що тисячі наших хлопців і дівчат віддають свої життя, щоб ми мали змогу спати у своїх домівках. Кожен їхній подвиг - це крок до свободи, за яку бореться наша країна.

Мені здається, що на плечах нашої армії зараз тримається весь світ. Їхня мужність, сила та відданість стали для мене прикладом і натхненням. Дякуючи нашим захисникам, я розумію, що навіть в найтемніші часи можна знаходити сили боротися і триматися. Їхня боротьба дарує надію і мені, і моїм одноліткам, що колись ми зможемо повернути собі спокійне життя, а Україна стане ще сильнішою. 

Війна змінила мене та мої погляди на життя. Якщо раніше я думала, що головне - це навчання, друзі, щоденні радощі, то тепер усе це набуло зовсім іншого значення.

Я зрозуміла цінність життя, важливість простих речей, таких як обійми рідних, спокійний день без обстрілів, можливість бути в безпеці.

Цей шлях навчив мене бути сильною, бути вдячною за кожен день, і, головне - не втрачати надії. 1000 днів війни - це 1000 днів болю, втрат, але й 1000 днів мужності, єдності та віри в краще майбутнє. Мій шлях ще триває, як і боротьба нашої країни за свободу. І я вірю, що ми переможемо.