Ми були дома в Бердянську, нас відразу захватили, через пів року ми виїхали до Києва. Початок вторгнення ми почули вибухи 24 лютого.

Життя в окупації, то жах!!! Вони заїхали, відчували себе хозяйвами. Дуже було тяжко! Магазини наші закривались, їжі нема де було купити, аптек не було, хліба не було! То кошмар! Страшно було ходити по своєму місту! І дуже страшно було виїжджати до Києва, через Запоріжжя. Вони нас не випускали троє суток. Перед цим 19 російських блокпостів!!!!

Да, ми стикнулися з цим жахом!!! Нічого не було! Ні їжі, ні води, ні аптек, ні вет клінік! Моя киця померла, бо лікувати нема кому було! Їжею ми ділились з родичами! У кого що було! Мінялись! Пекли хліб, но потім відключили газ. Відключили ТВ і інтернет. Відключали світло. Включали сирени, нас запугували. В центрі города влаштовували свята, людей змушували туда іти, знімали відео, що все добре. Самі весь час з автоматами. Було багато чого!!! Стрес! Ми всі разом!!! Запам'ятала! Коли заїхали до Києва, відчула українську мову, музику. Побачила наших воєнних, а не тих. Це мені залишилось в пам'яті.

У нас в Бердянську був готель біля моря, ми з чоловіком заселяли людей на відпочинок. Та взимку я навчилась нарощувати вії. І цим в Києві підробляю. Ми нічого з собою не брали, боялись, що все заберуть. Мої фото в телефоні, дуже сумую за батьками!!! За своїм домом, за своїми котиками і песиком. Сумую за морем.