Труш Людмила Володимирівна, вчителька СЗШ №77 з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це людське горе: втрата рідних, майна, каліцтво тіла та душі, замінування територій, екологічна катастрофа… (випалена земля, знищені ліси, отруєні водойми…).

Майже три роки триває загарбницька війна, а українці стоять міцно, не здаючи свою рідну землю. Йдуть запеклі бої за схід, південь, північ України. Жахливі тривоги порушують тишу ночі: летять шахеди , ракети, бомби.

Від вибухів здригаються українські міста; знищені школи, лікарні, пам’ятки історії та культури, а найголовніше — втрачені дитячі життя. Вони не стануть дорослими, не створять власні сім’ї, не народять дітей.

З початку повномасштабної війни армія РФ вбила 148 дітей на Донеччині.

Сім’я Світлани з Донеччини зазнала багато поневірянь. Вони ховалися у підвалі з 2014 року, після чого родина почала переїжджати по всій Україні. Нині сім’я опинилася на заході України.

Світлана — вихователька будинку сімейного типу, у неї десять дітей, чоловік із старшим сином служить в ЗСУ.

Дітям складно, бо вони вперше потрапили в україномовне середовище. Евакуйовувались зеленим коридором. Бойовики випускали, але ніхто не давав гарантій, що сім’я дійде до пункту призначення. Машина була побита уламками від снарядів. Три роки сім’я проживала на Одещині, потім виїхали до Німеччини. Проживали у гуртожитку, діти до школи не ходили, під’єднувались онлайн до української школи. Зустрічали українців-волонтерів, які допомагали. Але не було внутрішнього спокою, і хотілося повернутись на батьківщину.

Тепер сім’я проживає у Золочівському районі. Сьогодні мають просторий та затишний будинок. Але адаптація діток не була легкою, найбільша проблема — мова. Через мову їх не одразу сприйняли в нових школах. Було важко, але цей період треба було пройти. Наприкінці вересня син написав диктант з української мови найкраще у класі. Це було великим святом у родині. Діти сумують за своїм довоєнним життям. Але з’явилось нове коло спілкування, потім до церкви у неділю (раніше ходили тільки на Великдень), і тут, на Львівщині, дітей вчать, що треба вірити в Бога та ЗСУ. У кожного з дітей своє заняття: музична школа, танці, малювання, різні майстер-класи, футбол.

Жителі села допомагають харчами. Громада зустріла їх по-доброму. Сім’я товаришує з іншими переселенцями з Луганська та Харкова.

Звісно, всі хочуть додому, але розуміють, що повертатися нікуди.

1 жовтня ми святкували День Захисників та Захисниць. Увесь Львів зупинився на хвилині, аби вшанувати пам’ять військових, які загинули за Україну, віддавши найголовніше — життя, аби ми мали змогу жити на своїй землі. Нещодавно у Львові прощались із сім’єю Базилевичів . Три доньки та мама загинули під час масованої атаки на Львів. Сім’я перебувала на сходовій будинку. Врятувався тільки батько. Прощання відбулося у храмі Петра та Павла.

У цей день у Львові було аж 8 похоронів.

Ховали і військових. Сльози та великий біль відчували львів’яни, адже прощались із світлими та сонячними людьми. Сурмач на площі Ринок востаннє просурмив прощальну пісню родині, яку поховали на Личаківському кладовищі.

Я — вчитель СЗШ №77, як і всі українці, звикла до тривог уночі, що учні три рази за день можуть перебігати в укриття школи, знервовано переглядаючи стрічку новин, чи не летять ракети на Львів. Директор поглядом заспокоює учнів та вчителів. Знервовані батьки забирають дітей додому. Безкінечний стрес…

Але життя триває, на зло ворогам. Які цікаві екскурсії організовано на День Туризму! Кожен день розпочинається мелодійною та ритмічною руханкою (вся школа танцює!). Це об’єднує шкільну родину! Скільки сплели захисних сіток, виготовили окопних свічок, зліпили вареників, намалювали малюнків-оберегів, провели благодійні ярмарки, аукціони і задонатили на ЗСУ. Щоб нарешті здобути перемогу і стати вільними!

Наближається зима, і лякають відключення електроенергії. Розумію, що найбільше страждає схід України. Дві великі електростанції заходу України передаватимуть електрику на схід, де ситуація набагато критичніша, але без світла і тепла взимку дуже страшно! Сподіваємось на теплу зиму та підтримку західних держав.

Після ракетного удару РФ по найбільших дитячих лікарнях Охмадит 8 липня з українськими розвідниками зв’язався російський військовий льотчик і передав важливі дані. Льотчик був шокований черговим нападом на мирних жителів, тому передав українській стороні документи з особових справ старших офіцерів дивізій та цінні матеріали… Побільше б таких “людських” вчинків зі сторони військових РФ.

29 вересня Україна вшанувала пам’ять жертв трагедії в Бабиному Яру. Невинні люди гинуть від рук безжального агресора. Лише за 2 дні нацисти у 1941 році в цьому урочищі вбили 34 тисячі київських євреїв та представників інших національностей.

Мій дід, Зажигай Павло, загинув під час Другої світової війни, мама залишилась без батька, а бабуся назавжди вдовою. Ці сторінки історії болять сьогодні, коли Україна бореться за своє виживання.

І відбувається той самий геноцид проти українців.

Шахеди РФ літають над атомними станціями України, Путін погрожує ядерною зброєю. Невже кінець світу наближається? І хочеться кричати: «Європо, прокинься!» адже ворог біля ваших воріт. Потрібні літаки, далекобійна зброя, яка захистить Україну і вас!

Україна платить велику ціну за незалежність і спокій інших держав. Герої — прості українці, які віддають найцінніше — життя. Вони серед нас… Кирило Верес — підполковник Збройних сил України, організував оборону Мар’янки на Донеччині, тримав оборону на напрямку Соледар-Сіверськ, Герой України. І таких імен героїв багато.

Слава Україні! Слава Героям!