Морозова Аліна, 11 клас, Торецька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №6

Вчитель, що надихнув на написання — Олексієнко Ірина Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

20 листопада. Якесь свято? Можливо, десь це свято. Для мене - біль.

Це есе я пишу задовго до цього дня, але точно знаю, що прочитають його вже після. І сподіваюся, повною мірою зрозуміють і відчують мій біль.

До чого ж дата? Це 1000 день війни. Суспільного супротиву агресії та намагання захистити себе. Я ніколи не думала, що в сучасності війна в самому її розпалі може тривати так довго. Дитиною просто не звертала уваги на кулемети, але в більш обізнаному віці... Я ніби уві сні, день за днем летять так швидко, що озирнутися не встигаєш. Сьоме, двадцяте, триста п'ятдесят друге, дев'ятсот тридцять дев'яте звернення президента і до тисячного вже так близько. Набагато ближче, ніж до першого.

Але я набагато краще пам'ятаю перше: кожне слово, що ріже ножем по серцю, і, ніби це було лише вчора. Страх, відчай. Всі давно казали, що це станеться, але сподівались уникнути або відтягнути момент, не приймати ситуацію як є, не вірити, замовчувати, не готуватись, так, наче це щось повсякденне. Від цього було ще складніше, начебто залишився сам на сам з почуттями, та ніхто не розуміє або не хоче розуміти, чому тобі погано і дуже важко знайти в когось підтримки, бо вони самі її потребують.

Рік пролетів дуже швидко.

Смерті знайомих сприймались як дане, я змирилась і готова була до всього.

Майже не виходила з дому, тільки погратись із котами й з того моменту більше не гуляла з друзями, зовсім.

На другий,

в травні в моєму домі вперше вибило вікна. А в червні ще раз. Потім прилетіло в сусідній.

Було прийнято рішення нам з мамою виїхати до родичів в Дніпро, а батько хотів залишитися. Вони дуже переживали стосовно цього, а я перестала відчувати щось взагалі. Не було сил. Поки мама їздила на день-два до батька, а я лишалась сама з собакою емоцій було мало. Знайшла вихід в їжі, вона заспокоювала і замість морального наповнення забивала шлунок. Через місяць ми поїхали в інше місто. Мама продовжувала їздити то до батька, то до мене.

До цього року. Липень, наступ на моє рідне місто. Там майже все зруйновано, але цього, мабуть, було недостатньо. Батько, одного разу виїхав подзвонити, бо зв'язку вдома немає. Коли приїхав, знайшов мертвим нашого пса і не відшукав жодного з котів. Він повертався тричі, але жодного пухнастика так і не вивіз. Нарешті, він з бабусею виїхав з міста.

Залишилось слухати новини від сусідів про те, як згоріла вулиця, на якій я провела все своє дитинство, добивають наш дім і не вистачає їжі.

Вони з такою звичною інтонацією казали про мертвих на вулицях, мені все ще складно це прийняти. Майже всі вижили, виїхали, але бабуся моє подруги дитинства - ні. Наше спілкування ґрунтувалось лише на її канікулах в бабусі. Їх вже ніколи не повторити.

Я вже понад рік не була вдома. І навряд чи колись повернусь. Треба готуватись до іспитів. Коли читаю про додання нових тем чи ускладнення, думаю тільки про те, що мені ніколи не вступити. Сил на це все ще немає.

Я не знайшла друзів в цьому місті, не відсвяткую шкільного випуску, не зроблю останнє фото на фоні школи, не прогуляюсь рідними вулицями й не зайду в рідні кабінети.

Не буде ніякого прощального вальсу і стрічки "випускники" на красивому платті. Альбомів за 9 та 11 класи. Чого там, наші сімейні альбоми залишились назавжди там.

Я жалію, що не цінувала того часу і не хотіла ходити до школи. Єдине, чого я хочу тепер - миру і спокою. Тиші, коли не переймаєшся за рідних і кожен день можеш побачити близьких тобі, можеш ще трохи побути дитиною, а не приймати рішення назавжди покинути те, що для тебе мало найбільше значення - рідний дім. І я зараз не про стіни з дахом…