Барабаш Маркіян, 8-б клас, СЗШ №77 з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності

Вчитель, що надихнув на написання — Труш Людмила Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

День 1000-й.Сьогодні,коли дивлюсь на календар, важко повірити, що минуло скільки часу. За цей час моє життя змінювалось на кожному кроці, а я з ним – зростав став сильнішим, але тиша в наших містах ламалась під вибухами,  під час яких завжди були жертви і це було боляче дорослим, вже не говорячи про дітей. Спершу війна була чимось далеким, яка торкалась тільки новин та розмов навколо мене.

Все почалось у лютому 2022 року, коли росія розпочала повномаштабну війну проти України. Пам’ятаю цей день (і, напевно, ніколи не забуду)я прокинувся від того, що тато,  який мав мене розбудити до школи,  говорив по телефону з мамою,  яка працювала в нічну зміну, і

я почув слово “війна”,таке страшне і нереальне на той час, як я помилявся,

що це ненадовго. Це слово в нас закарбувалось на все життя.

Перші дні життя здавалось,що це страшний сон. магазини порожні, заправки без пального, ми,  щоб завести мене до бабусі, стояли в черзі дві години, батьки мене завжди заспокоювали і були поряд.

Заняття у школі припинились на тиждень, а потім перевили на дистанційне навчання.

Кожного ранку,  я боявся включати телевізор, бо хто знає,  що може трапитись за ніч, а невідомість лякає.

У бабусі я провів два місяця, батьки були зі мною тиждень, а пізніше поїхали на роботу, так, як вони працюють в організаціях, які забезпечують життєві потреби жителів нашого міста.

На початку війни я відчував розпач, здавалось, що майбутнє щезло, наче ранковий туман.

Щодня мене наповнювали страх і безвихідь, але підтримка рідних підбадьорювала. Було важко знайти бодай щось, за що можна було б триматись, що нагадувало б про мирне життя (я почав читати “Гаррі Поттера”), також я одного дня написав вірш про початок війни:

Рано-вранці, узимі

Розбудили москалі,

Не привітами гучними,

А ракетами влучними.

Всі у паніці втікали

Й рюкзаки тривожні мали.

У Кремлі сидить царьок,

Всім він править, той дідок

На нараді у Кремлі

Захотіли крові з Української землі!

Тільки путін прогадав:

Не на тих він тут напав!

ЗСУ їх зустрічали і

ракети відбивали,

щоби ми всі мирно спали!

З кожним днем я бачив, як люди можуть об'єднатися у найтемніші моменти. У такі моменти з'являються герої, і як незнайомі люди допомагають один одному, не питаючи нічого взамін.

Це давало сили і віру, що за темними годинами прийде світло.

Наші емоції змінювались хвилястими напливами – від ненависті до ворога до неймовірної любові до співгромадян. Війна вчить цінувати дрібниці: уроки без тривог, час, проведений з рідними і друзями.

Сьогодні, на тисячний день війни, страх не зник, але ми навчилися з ним жити.

У нашому житті герої – це наші воїни ЗСУ. Вони нас мотивують і надихають, що ця темрява розвіється і настане світло,

що добро переможе зло, яке прийшло до нас зимою 2022 року і змінило наше життя назавжди, вкрало роки нашого життя, забрало життя людей, покалічило долі, розкидало наших громадян по всьому світу, забрало всі наші радості. Але ми вчимося шукати радісні моменти. Коли нашу школу перевели на навчання “офлайн”,  ми всією класом були дуже раді, що, нарешті, будемо бачитися не через екран монітора, а в нашому класі, будемо на перерві обмінюватися емоціями, сміятися над жартами друзів, бо ми дуже скучили за цими моментами, які колись не цінували.

Коли я вже був у Львові і ходив у школу, одного дня подзвонила бабуся і розповіла мені історію про друга тата якого вона знала. Вони жили по сусідству з бабусею. Коли я приїхав до бабусі на початку війни, то подружився з цим хлопцем, і ми гуляли разом.

Одного дня він мені розповів, що його батько, який працює за кордоном, збирається їхати додому, бо не може перебувати далеко від своєї країни, в якій йде війна.

Через кілька днів він приїхав і на другий день пішов у ЗСУ. Я пам'ятаю, як боляче це переживав мій новий друг. Його батько спочатку дзвонив часто і писав, через два тижні він подзвонив і розповів, що його бригаду направляють у Слов'янськ. Мені запам'яталося, як сусіди ходили по селу всі мовчазні, бо в кожній хаті був хтось на фронті. Село, яке колись було живе і завжди асоціювалося в мене з канікулами та веселощами, зараз було покрите темрявою. Кожного дня друг чекав “смс” від батька, а вони приходили все рідше. Іноді відповідь обмежувалася лише “плюсиком”, що означало, що батько бачить повідомлення, але ні часу, ні можливості відписати більше в нього не було. Так було, поки я перебував у бабусі.

А тепер бабуся подзвонила і розповіла жахливу новину –

батько мого друга зник безвісти, його взвод потрапив у засідку і всіх розстріляли, а тіла забрати не могли наші, бо територія окупована.

Я довго не міг набратися сміливості, щоб зателефонувати другу і сказати, що я з ним у цьому горі, і як я співчуваю. Коли я подзвонив, друг сказав, що вірить, що батько живий і, можливо, у полоні. Коли я поклав слухавку, зрозумів, як тяжко йому і його сім'ї зараз.

Вже пройшло 1000 днів, а звістки про батька мого друга немає, але друг

сподівається, що він колись приїде, і вони знову будуть ходити разом до лісу по гриби, що тато навчить його водити машину.

Яка страшна війна, скільки щасливих моментів вона у нас забрала.

Мій шлях за ці 1000 днів – це шлях від страху і болю, який ми всі переживаємо досі, до любові. Це шлях, який, сподіваюся, одного дня приведе нас до миру.