Савчук Арсен, 11 клас, Технічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кірпіченко Наталія Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усі історії з чогось починаються. Нова нація, яка з’явилася на світ 24 лютого, о 4-й ранку не народилась, а відродилась. Нація, яка не плакала, не кричала, не злякалася.

Не втекла. Не здалася. І не забула...

День, коли для мене почалася війна, я дуже добре пам'ятаю. Мені на той час було неповних 13 років, я міцно спав,  і ось раптом до кімнати вбігає мама зі словами, що розчалася війна… Чути було ревіння літаків та вибухи. Паніка і розпач… У школу можна було не йти, але це зовсім не радувало.

Хто ж знав, що того ранку життя розкололося на дві половини – «до війни» і «під час війни». Здавалося, що це страшне слово назавжди залишилося на сторінках підручника з історії та художніх книг про далеке минуле.

«1000 днів війни» – скільки в цій даті сліз, болю та втрат.   Окупанти руйнують наші міста, убивають людей, ллють на нашу країну брудні потоки брехні, вишукуючи тут «нацистів», від яких нібито потерпає російськомовне населення Сходу і Півдня. Та досягти вони можуть лише того, що російськомовного населення не залишиться.

І не тому, що воно загине від таких «визволителів», а тому, що перейде на українську мову, бо російська мова стане для них мовою вбивць і ґвалтівників.

Але незважаючи ні на що, ми все одно переможемо. Тому що дракони рашизму, як і всі поневолювачі, можуть володарювати лише над покаліченими, безкрилими душами.

А українці не такі!

Держава — це насамперед її громадяни. Сьогодні українці об'єднані як ніколи, бо покірно мовчати не вміють. Кожен українець на своєму фронті самовіддано воює за свою країну як волонтер, журналіст, учитель і учень. Хоч і довелося багатьом людям залишити  рідні домівки.

Та коли постає перед тобою гамлетівська дилема: «Бути чи не бути» - довелося зробити вибір. Бути – означає вижити, не загинути під обстрілами. Але не тільки.

Бути – залишитися людиною, громадянином своєї країни. Адже загарбники вимагають від тих, хто потрапив під окупацію, підкоритися їх правилам, забути рідну мову, забути, що вони – українці, співати хвалу  «визволителям», дякувати їм за шматок хліба після того, як вони відібрали у людей домівки і забезпечене життя.

Я вірю, що хоч і важка перед нами дорога, та попереду нас чекає щасливе та вільне життя.

Виборене, вистраждане, а тому таке дорогоцінне для кожного з нас. Це наш шлях, і іншого в нашого народу немає! То чи може народ, де є такі милосердні люди, не перемогти? Ні! Перемога буде за нами! Перемога людяності, добра, віри, милосердя. Це буде найщасливіший день для кожного.

У це ми віримо, цього прагнемо! Тому так і буде! Слава Україні! Слава нації!

«Я вірю в перемогу України,

Я вірю, що свобода в нас незламна,

Не має іншої на світі Батьківщини,

Де сила духу завжди нездоланна. 

Я вірю, що у нас немає страху,

Не залякає ворог нас нічим,

Майбутнє ми не віддамо на плаху,

Рабом ніколи нам не стати нічиїм.

Я вірю в неймовірну нашу силу,

Де одне серце захищає всю країну,

Ми єдність світу показали за хвилину,

Побудували кров'ю ми стіну. 

Я вірю в справжню та мою єдину,

Тут одного життя мені замало,

Я вірю тільки в вільну Україну,

Де діти, тато та звичайно мама...

Я Вірю!!!»