Вовчук Тимур, 10 клас, Харківський ліцей № 62 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коврига Людмила Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пишу про мир, бо не можу не писати. Вірю в мирну Україну, бо не можу не вірити. Не можу, тому що дуже дорогою ціною ми здобуваємо своє право на мирне існування. Вірю і сподіваюся, що одного ранку мій рідний Харків прокинеться не від сирени та вибухів, а від щебету птахів і тихого шелесту сторінок розгорнутої книги на підвіконні.

Так, це обов`язково буде книга, адже весь цей час, коли ворог намагається поставити нас на коліна, ми не припиняємо вчитися.

Ми, харків`яни, вчимося навіть під землею, вчимося під вибухи КАБів, вчимося, щоб вийти з цієї війни сильними, розумними, здатними на дорослі вчинки. Адже це саме на нас так розраховує наша рідна Україна!

Це ми будемо відбудовувати міста і села, навчати дітей, лікувати хворих, писати пісні, співати… Це ми будемо жити, бо інакше не можемо.

Ми швидко подорослішали на полі бою за право називатися українцями. «Серед нас немає приречених», наш генетичний код дає нам змогу попри всі незгоди отримувати перемоги навіть на світовому рівні, адже це наші харківські хлопці і дівчата посіли перші місця на міжнародних конкурсах із фізики та математики.

Це ще раз доводить, що мій рідний Харків – незламний. Ми вчимося жити і навчатися в страшних умовах обстрілів, лінія фронту так близько, що чути вибухи впродовж дня і ночі.

Це наші воїни ціною життя боронять наше місто. А ми навчаємось. Навчаємось, бо нам так потрібні знання, щоб жити далі. Не виживати, а жити!

«І най недобрий час дає нам зараз доля, ніщо не спинить нас» у нашому бажанні жити в багатій і успішній Україні.

У ці важкі для нас часи весь світ допомагає нам! Не тому що ми злидні та бідні, а тому що до нас прийшла страшна навала руйнівного зла. Та ми віддячимо, обов`язково віддячимо світу за це. Ми винайдемо ліки від найстрашніших хвороб, ми знайдемо протидію глобальному потеплінню, ми створимо вічний двигун…

Нам тільки потрібен мир для цього, і ми доведемо, що Україна – це країна вільна і багата, наша родюча земля здатна нагодувати весь світ! «Нам лиш дайте шанс» здолати зло, а добро прописане у нашій долі!

Пишу, бо не можу не писати. А хто ж є я в цих роздумах? Швидко подорослішав та із мрійливого хлопчика став одним із тих молодих, що є надією України. Так сталося, що моя матуся – волонтер і наша родина опікується жителями однієї з громад Куп`янщини. Це не переселенці, не «тимчасово переміщені особи», це наші українці, які опинилися у біді, а Харків гостинно прийняв їх.

Згоден тільки зі словом «тимчасово», адже діти з цієї громади, яка зараз опинилася частково в окупації, а частково – на лінії зіткнення, отримали минулого навчального року золоті медалі та похвальні грамоти.

Вони вчилися попри все, щоб повернутися та відбудувати свою громаду. І з якою гордістю і сльозами на очах вони показували нам світлини свого ліцею! Немає вже ліцею, у цих дітей і домівок вже немає.

Але є шкільне братство та жага повернутися додому.

Наступного року я закінчую школу, але вже зараз я чітко визначився, що буду інженером. Можливо, це і не так романтично, як космонавт чи продавець морозива, але так потрібно моїй країні. Коли я їду Північною Салтівкою, то хочу бути інженером-будівельником, коли вимикають світло – інженером-енергетиком. Щоб зрозуміти, як виглядає віра в мирне майбутнє, приїздіть до Харкова.

Від постійних обстрілів руйнуються домівки, рвуться дроти, падають опори. Але і вдень, і вночі все це швидко відновлюється, щоб ворог не радів, що занурив нас у пітьму страху і розпачу.

А чого варті радісні крики мешканців міста «Світло!», коли у вікнах з`являються такі жадані вогники, що дають надію і впевненість у мирному майбутньому. А воно буде, і моя Україна засяє світлом свободи і миру! Бо ми – «вільні люди, так було і так буде!»