Мартинюк Тетяна, 1 курс, Луцький педагогічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Голя Галина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

2022 рік… я ще учениця 9 класу… У мене по-переду святкування весілля двоюрідної сестри, до якого моя родина ретельно готується, адже воно за кілька днів. В планах – спроба вступити у заклад фахової передвищої освіти після дев'ятого класу. Але ... Україна у вогні. Всі засоби інформації повідомляють страшні новини – вибухи лунають у багатьох містах. Наш Луцьк теж страждає, там мій тато, мої родичі... Боже, хай це буде страшний сон, я зараз відкрию очі і цей жах закінчиться, звично буду збиратись до школи. Та це не сон: навкруги сльози, жах невідомість. Всі в ступорі.

Що робити? Як важко усвідомити, що звичного мого щасливого життя вже не буде: до школи не йти, до музичної школи не їхати, бо відмінили всі автобуси, гуляти з друзями не піду - введена комендантська година, вуличне освітлення вимкнено. З магазинів приносять великі пакети з продуктами, кажуть, що це на запас. Всі на нервах!!! Наш шкільний автобус возить односельчан-чоловіків до військомату, хтось повертається, а когось повезли в невідомому напрямку.

Серед усього цього жаху приємно лише дивитись на українську згуртованість: як швидко місцеве населення утворює блок-пости, готує «коктейлі Молотова»; збирає продукти для фронту; місцеві господі ліплять, печуть, смажать.

І це все люди роблять за своєю ініціативою і зі своїх продуктів. Приходять перші потяги з людьми, що тікають від війни. Хтось лишається тут, хтось виїжджає за кордон. Складаються списки будинків, куди можна поселити переселенців. Які ж важкі перші плетіння маскувальних сіток: ніхто не знаю як правильно плести стрічку, якою має бути довжина стрічки, а головне немає самих сіток, стрічок вдосталь. Шукають спонсорів, люди несуть з дому одяг відповідного кольору, йдуть цілими сім'ями щоб хоч якось допомогти. З часом всі навчилися виконувати таку потрібну роботу. Та й відповідальність за плетіння маскувальної сітки взяла на себе школа. Учні ніколи не відмовляють у допомозі ЗСУ. В школі неодноразово проводяться благодійні ярмарки для збору коштів, які перераховують нашим захисникам.

Важкою є кожна зустріч кортежу з померлим воїном.

Виходить зустрітися все село, дорогу встеляють живими квітами. Та найважчим була зустріч молодого односельчанина, який за збігом обставин, вів мене у перший клас. Хвилюємося за кожного воїна, особливо за того, кого ти знаєш. Але коли на війні хтось з твоїх рідних, це зовсім інше…

У мене на фронті мій рідний дядько, за сумісництвом ще й мій хрещений, з яким у мене дуже теплі і дружні відносини. Я довго не могла повірити в те, що він там. Мій розум прийняв це тільки, коли почали шукати для його відповідний одяг і спорядження. Кожен його приїзд додому це свято, тоді я дуже щаслива – моя душа співає. Але як я хвилююсь коли від його довго немає новин, це важко передати. Боже бережи його!!!

Коли в школі відновилося навчання, я думала, ситуація трохи розрядиться, але НІ. Ці тривоги порушують психіку будь- якої здорової людини.

Як же нам, одинадцятикласникам, хотілося гарно провести свій випускний бал, протанцювати всю ніч, зустріти сонце.

Але ж потрібно мати повагу до наших воїнів і сімей, чиї рідні страждають. Гучні святкування не на часі.

Час іде… Війна триває далі і вона вносить свої корективи в наше життя. Я не змогла подати документи для в вступу до столиці, адже в Києві не є так спокійно, як у Луцьку. Але і тут мій перший день навчання розпочався зі звуку сирени, тривоги, паніки, перебуванням в укритті серед ночі. Хоч і віддалено, але я чула приліт і це жахливо… Тоді все наче завмирає, життя проходить перед очима за хвилину, переоцінюєш  все… і розумієш – головним є твоє життя і життя твоїх рідних.