Росіяни так сильно обстрілювали Гуляйполе, що навіть у бункері витримати було неможливо. Зараз у місті немає ні одної вцілілої будівлі

Наш будинок знаходиться по трасі. Вночі їхало дуже багато техніки, і ми зрозуміли: щось відбувається. Десь 26 лютого нас почали обстрілювати, і ми вже сиділи не в хаті, а в погребі. Зрозуміли, що стає дуже небезпечно, бо біля нас техніка зупинялася - дуже побита була. 

Все шокувало, страшно. У мене чоловік після інсульту і дитина. У сина була істерика, він плакав і казав, що жити хоче. Для чого таке? Було страшно, бо розбивали наш центр, будинки та квартири. 

З 24-го в нас вже не було ні світла, ні води. У місті пожежна частина привозила воду, коли гуманітарної допомоги ще не було. Тоді ми їли в кого що було вдома, ми разом складалися. Нас в бункері було 22 людини, ми там готували їжу.

Ми все бачили і чули, і завжди невідомо, куди воно прилетить. Коли був приліт біля нас, ми не витримали, зібрали речі та поїхали.  Людей багато в нас вбили, це відбувається і до сих пір.

У чому були в бункері одягнені, в тому і тікали. Коли ми заїхали додому щось забрати, почався обстріл. Чоловік почав кричати, в нас була істерика. Я не встигла і помітити, за який час ми доїхали до Дніпра, так було страшно.

Ми спочатку були в Дніпрі, бо нас погукали друзі. Тоді вони поїхали аж під Молдову, а ми хотіли поближче до дому - надіялися, що довго не затягнеться, і ми повернемось. Але вже немає куди повертатися.

Дуже важко втратити те, що нажито, і страшно за сина. В цьому році він поступив вчитись. Додому хочеться. Місто чуже, люді чужі. Ми звикли жити в нашому маленькому місті, де ми всіх знали, один одного підтримували.

Чоловіку по інвалідності дають пенсію 2300 гривень. Коли війна почалася, нас з роботи звільнили. Я зараз стою в центрі зайнятості, то на ці кошти виживаємо. Дякую, що хоч допомагають гуманітарною допомогою. До війни я працювала в продуктовому магазині. Тут, коли кажу, що я переселенка, на роботу не беруть - кажуть, що потрібні ті, у кого місцева прописка.

Зараз тут також страшно, а далі їхати немає куди. Щоб їхати, потрібні гроші. Боїмося щоб і в цьому місті не було так, як у нас. Не знаю навіть, куди бігти ховатися.

У нас в Гуляйполі порозбивали все, і в свекра розбили, а недавно у сусіда був приліт - вікна повилітали. Брат сидить в Пологах окупованих з маленькою дитиною,  їх не випускають. Що буде далі - не зрозуміло.

Майбутнього взагалі ніяк не уявляю. Надіюсь на краще, думаю, що цей жах якось закінчиться. Заспокоюю себе, що будуть сили та все зробимо. Думаю за дітей, тому що дитині потрібна освіта. Дякуємо, що технікуми зараз безкоштовні. 

Усі живі і здорові – це головне. Батьки, діти, брат, сестра всі живі та гуртом, і все буде добре.

Кожен раз ми думали: от ще місяць, та ось ще тиждень, та ось - місяць, але зараз мені здається, що війна ніколи не закінчиться. Здається, що буде як у Донецьку, без кінця. Може, росіян із Пологів виженуть, і ми зможемо додому поїхати, якщо не буде таких обстрілів. Але мені здається, що воно нескоро закінчиться. Україна дуже велика, а їх стільки набігло! Їх прибрати дуже важко, я так думаю.