Я самотня мама, виховую доньку 11 років. Живу з батьками, які обидва інваліди за зором (2 група) і не виходять з будинку. Виїхати вони не захотіли, а я не могла їх залишити. Дивом Миколаїв не окупували, мабуть, тому що ми, хто залишився, сильно молилися.

Було дуже страшно. Вибухи, дім хитався. Півроку я спала в кріслі, а дитина – у куті кімнати. У мене був сильний стрес, і виявили цукровий діабет. У доньки минулого літа виявили шуми в серці, через що довелося перейти в іншу школу – інтернат для дітей з вадами серця.

Ми пережили шок, страх та істерики. Коли в місто заїхали танки, був бій; а коли поряд у будинок потрапила ракета, дах обсипався піском та камінням.

Ми постійно розмовляємо, шукаю психологів, аби підтримати доньку та себе.

На початку війни не вистачало ліків. Також тоді був ковід і не було антибіотиків. 9 днів я мала температуру під 40, і тільки на дев’ятий день змогла дістати антибіотики і пропила курс.

Ми підібрали кицьку, яку донька дуже полюбила. Її звуть Соня. Вибачте, але вона нас рятує від мишей – дуже добре їх ловить. І донька її дуже любить.