Двічі виїжджали з початку війни. Перший раз – у квітні 2022 року, у Вінницьку область, другий – у січні 2024 року, у Харківську область. Немає відчуття дому, безпеки та стабільності. Діти налякані, незрозуміло, що буде з нашим містом.

Будучи вдома, з 10 травня ситуація стала особливо лячною: постійні вибухи, шахеди, ракети, авіабомби, які вже діставали до нашого району, змусили нас знову виїхати. Діти не ходять у садочок та школу, постійно перебувають у стресі, потребують відновлення та психологічної допомоги.

Ми були вдома, коли застали перші вибухи о 5 годині ранку. Дуже злякалися: будинок знаходився біля окружної дороги м. Харків. Ми бачили, як заходила ворожа техніка. Ледве виїхали – обстрілювали всіх, горіли машини та люди. Вибиралися під обстрілами 5 березня 2022 року.

Діти не повірили в те, що відбувається, були налякані, мовчали і боялися кожного звуку.

23 травня 2024 року чоловік отримав поранення від ракетних обстрілів у м. Люботин. Слава Богу, він живий. 10 травня 2024 року почався повторний наступ на Харків – знову тікали зі свого рідного дому та міста, чули бої під містом, артилерію, РСЗВ. Було дуже страшно.

Ми п’ємо заспокійливі, ходимо до психологів, займаємося спортом, медитацією, намагаємося відволікатися.

Нестача інсуліну під час початку війни була особливо страшною. Ледве вдалося дістати медикаменти по діабету, допомогли благодійні фонди – велике дякую!

Саме головне – це життя, особливо життя дітей. До речей ми не прив’язуємося, бо з війною змінилися цінності. Виїжджали з мінімумом речей.