Ми покинули своє житло, своє місто, яке зараз повністю зруйноване. Навчилися жити в підвалі, тижнями обходитися без світла та води, готувати на кострі… Це було дуже важко. Дуже страшно було, коли летіло та свистіло над головою, а потім звучав страшний удар.

У перший рік війни в нас народилася друга дитина. Це складно передати словами – морально і емоційно було надзвичайно важко.

Зранку подзвонила чоловіку співробітниця і повідомила, що розпочалась війна. Ми не знали, що робити – вскакувати та збирати речі… і що далі, куди? Заправки забиті, банкомати не працюють, в магазинах кілометрові черги. Згадую – і мурашки по тілу… Дитину трусило від страху, це не передати словами.

Я прямо сказала доньці, їй було 9 років, що відбувається. Вона відразу прагнула до мене в обійми, і через пів хвилини її почало трусити. Трішки заспокоївши її, вона перестала, але потрібно було брати себе в руки.

Кожен день був страшним – не знаєш, чого чекати, немає спокійного, впевненого життя. Прильоти в Запоріжжі, інформація з рідного міста різала гострим лезом по серцю і душі.

Моя мама ледь не згоріла від страху – вона впала у страшну психологічну прірву, схудла на 15 кг за місяць, нікого не хотіла чути, нікуди виходити, не могла їсти… просто сиділа в телефоні, читала і слухала інформацію і повільно угасала.

Коли ми були в Оріхові, ми дуже сильно економили, головне було нагодувати дітей. У магазинах нічого не було, наприклад, купити домашнє м’ясо, щоб заморозити, було неможливо через відсутність світла. Я сама схудла на 7 кг менше ніж за місяць.