Гресь Владислава, 10-б клас, Кременчуцький ліцей № 5 імені Т.Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Заплішко Ольга Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Життя сповнене багатьма незабутніми пригодами, враженнями й спогадами, які створюють наш досвід, але деякі події можуть докорінно змінити не лише нас, а й увесь світ. Війна – одна з тих подій, що раптово торкається усього живого, залишаючи глибокий слід у душі й історії. Ці події не лишили мене осторонь і змусили переосмислити наші цінності в житті... 

Її важко передати словами, складно пояснити тим, хто не пережив цього на власному досвіді. Але варто лише опинитися в центрі подій, і ти одразу відчуваєш: більше немає шляху назад. Я вже не та людина, якою була раніше. Умить усі бажання, радощі й цінності поступаються місцем лише прагненню вижити.

Мені як і багатьом українцям довелося пристосовуватися до цих жахливих умов: відключення світла, постійні повітряні тривоги, безсоння через нічні атаки шахедів. Це перериває не лише повсякденне життя, а й навчання, адже освітній процес стає нестабільним. Проте я ніколи не звикну до таких умов.

Життя під час війни показує справжню сутність людини. Ти розумієш, що ті, хто був з тобою, залишають тебе одного,  і лише вірні й справжні люди ніколи не кинуть тебе в біді.

Перші вибухи назавжди закарбуються в моїй пам’яті, адже це лякаюче відчуття пронизує тебе всіма думками. Я ніколи не забуду люті морози й ночівлі в холодних,  темних укриттях, де видно лише єдине світло – свічку, що незламно горить, символізуючи стійкість українців.  

Хоча моя мама, сестра та я були в безпечнішому місці, мій тато опинився в епіцентрі битв за столицю. Він живе під Києвом, усього за кілька кілометрів від Броварів, де в перші місяці війни лунали звуки запеклих боїв. Кожна мить здавалася вічністю, адже думка про його безпеку наповнювала мене нестерпним страхом. Кожного разу, коли дзвонив телефон, серце завмирало в очікуванні. Його спокійний голос намагався втішити, але я чула напругу в кожному слові. Ми говорили про щасливе майбутнє, але сльози текли по моєму обличчю, бо відчуття тривоги не зникало ні на хвилину.

Кожна розмова з ним залишала в мені страшні думки про те, чи почую я його голос знову.

Я мріяла міцно його обійняти й більше ніколи не відпускати – це бажання стало моїм єдиним мотивом у той час! 

«Не можна здаватися, піддаватися страху. Наше життя тепер – це виклик»,– слова моєї мами в перші дні війни, що докорінно змінили моє сприйняття світу. Проте вона не втратила надію в перемогу, у силу кохання, у міцність зв’язків з родиною та добрі вчинки. Це стало для мене джерелом натхнення. Нам довелося стати сильнішими, стриманішими, аби не втратити дух українського народу. У ці часи ми повинні єднатися, адже тільки спільно, з вірою в краще, ми можемо жити, підтримувати одне одного й не втрачати віру в світле майбутнє. Ми не ті, хто все знає, проте можемо жити завдяки добрим справам, ставленню один до одного, повазі та підтримці. 

Ти відчуваєш, ніби твоє життя вмить зупинилося на межі відчаю та надії. Але найгіршим для кожного під час війни є втрата найріднішого для тебе – близьких. Важко усвідомити, що країна здатна жити, цвісти й розвиватися, опиняється під ракетами, що гублять мільйони людей. Тоді ти відчуваєш важливість кожного слова, хвилини й моменту: сьогодні він є, а завтра – немає.  

Я впевнена, що навіть у найтемніші часи ми повинні пам’ятати про силу єдності, любові й доброти. Війна не є приводом закінчити свій шлях а навпаки мотивом бути живим заради кращих перспектив. Протягом 1000 днів війни мені довелося пережити інший світ, від проблем зі здоров'ям до змін у стосунках та погляді на життя. Проте я не здалася й можу жити далі, відкриваючи нову сторінку свого життя, усвідомлюючи цінність майбутнього України.