Тюпа Юлія, викладачка Біленьківського ліцею «Лідер»

Хто надихнув на написання — Стельмах Світлана Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Стояти на порозі змін – це завжди виклик. Але коли зміни приходять у вигляді війни, ці виклики перетворюються на боротьбу за життя, за рідних, за майбутнє.

1000 днів війни…

Для кожного з нас ці дні стали випробуванням не лише на силу, але й на людяність, витримку, здатність зберігати віру, навіть коли все здається зруйнованим.

Мій шлях як вчителя та людини теж пройшов через безліч важких моментів, але разом з цим приніс нові знання про себе та навколишній світ.

Пам’ятаю, як розпочався цей довгий шлях. Ранок. Вибухи. Новини. Наляканий син. Спантеличені обличчя мами, чоловіка та сусідів. Відчайдушні дзвінки друзям та рідним. Село, яке ще вчора жило звичайним життям, враз стало полем бою. Як вчитель, я відчула на собі відповідальність не лише за своїх рідних, але й за своїх учнів. У часи хаосу та невизначеності, ми стали для дітей прикладом стабільності та підтримки.

Перші тижні були найважчими. Ми намагалися організувати навчання в умовах, які, здавалось, не сприяли навчанню взагалі. Під звуки вибухів, з перебоями інтернету, ми продовжували працювати.

Онлайн-уроки стали нашим єдиним зв’язком з учнями, які роз'їхалися по різних куточках країни та за її межі.

Важко було дивитися на обличчя дітей, що так швидко подорослішали через події, які ніколи не повинні були трапитися у їхньому житті.

Кожен урок перетворювався не лише для отримання знань, але й на простір для діалогу, підтримки та розуміння. Я бачила, як діти прагнуть спілкування, шукають відповідей на питання, які складно зрозуміти навіть дорослим. Вони запитували, чому це трапилося з нами? Чому ми повинні жити у страху? І я, як могла, намагалася відповідати, пояснюючи, що навіть у найважчі часи ми повинні залишатися людьми, триматися разом і шукати надію у найменших моментах радості.

Ця війна навчила мене важливому: сила в простих речах. Коли здається, що все втрачено, саме у звичайних речах знаходиш сили йти далі.

Усмішка дитини під час уроку, слово підтримки від колеги, гарячий чай у холодний день – усе це стало тими маленькими острівцями надії, які допомагають не зламатися.

Щодня я бачу, як мої учні змінюються. Вони стали серйознішими, відповідальнішими. Але попри всі випробування, у їхніх очах залишається вогник надії. Це вогник, що горить навіть у найтемніші часи, і він надихає мене не опускати руки. Як вчитель, я усвідомила, що моя роль полягає не лише у викладанні фізики. Сьогодні моя місія – бути поруч, допомагати учням знаходити сили вчитися і мріяти про майбутнє, яке обов’язково буде світлим.

1000 днів війни – це великий шлях важливих перемог. Він показав, наскільки ми сильні, наскільки можемо змінювати світ, навіть коли здається, що нічого не вдієш. Я пишаюся тим, що попри всі виклики, залишаюся на своєму місці – поряд зі своєю родиною та учнями, у школі - осередком надії та сили.

Нам ще доведеться подолати багато труднощів. Але я вірю, що ці 1000 днів – це шляху до відродження. І я впевнена, що майбутнє, яке ми будуємо разом, буде міцнішим, ніж будь-коли раніше. Ми вже перемогли всередині себе – у своїй стійкості, у своєму бажанні жити та творити далі. І ця перемога – запорука майбутньої Перемоги рідної України.