Життя перестало бути кольоровим. Відчуття таке, що світ зупинився і не рухається далі. Здається, ось-ось все закінчиться, коли вибухи лунають знов і знов. Інколи не залишається навіть надії на мирне життя.

Це був ранок, коли я не знала, куди бігти і що робити. Я заштовхувала в чемодан документи та якісь речі, не розуміючи, що відбувається. Весь день пройшов у чергах до банкоматів та на заправці. Здавалося, що світ завмер.

Дитина була достатньо доросла, щоб зрозуміти, що почалася війна, але питала, що буде з нами, а я не могла знайти слів для відповіді.

Найстрашніший день був тоді, коли неподалік від нашого будинку потрапили у склад БК і він детонував приблизно 2 години. Дитина була у підвалі, а я бігала по хаті і не знала, як сховати паралізовану матір від можливих попадань. Цей свист я ніколи не забуду, так само як і те, як ми по полу повзли з дитиною до підвалу, аж шкіра на колінах зтерлася.

Дуже часто відчуваю пригнічений настрій, бо поруч немає міцного плеча або того, хто взяв би на себе частину турбот. Дуже не вистачає живого спілкування — всі друзі роз’їхалися, а працювати доводиться дистанційно.

Перші місяці було складно дістати ліки та засоби гігієни. Дитина росла, і неможливо було купити взуття та одяг. Згодом усе потроху налагодилося: магазини та аптеки стали працювати, відкрилися відділення Нової пошти, можна замовляти необхідні товари. Також гуманітарні організації допомагають.