Війна перевернула наше життя повністю, розділивши його на «до» та «після». Прийшлося залишити стабільне життя і починати все з нуля на новому місці. Наше місто було окуповане з 2014 року. З двома маленькими дітьми ми змушені були виїхати, взявши з собою лише дві сумки та пачку памперсів.

З того часу ми змінювали орендовані квартири, садочки та школи. Багато районів Києва довелося залишити. Тут народилась наша третя дитина. Але навіть у новому місті постали труднощі – знайти житло було непросто, багато орендарів не хотіли приймати сім’ї з маленькими дітьми. Відчуття було таке, ніби ми без коренів, і куди занесе – невідомо. Проте прагнули створити дітям стабільність і спокій, щоб вони могли насолоджуватися дитинством і спілкуватися з друзями.

Перші дні були жахливими: шок, нерозуміння, що робити далі, втратили фундамент життя, домівку, у яку вкладали душу, і роботу. Діти не відразу усвідомлювали небезпеку, але після вибухів та обстрілів у старшого сина почався нервовий тік, який довго лікували.

Найстрашніший день – коли старший син грався на дитячому майданчику і почався обстріл. Ми спустилися у підвал, а він сам з друзями біг додому і дуже злякався. Тепер старший син досі проходить лікування нервового тіку, а молодші діти при звуках сирен ховаються під ковдру, лякаючись.

Завдяки волонтерам та благодійним організаціям ми отримали допомогу: їжу, памперси, одяг. Адже з собою ми взяли лише мінімум речей, а діти швидко ростуть і потребували зимового одягу та взуття. Це був важкий урок виживання, але й перший крок до нової стабільності.