Корітчук Сергій, 9 клас, Філія І-ІІ ступенів с. Селище Літинського ліцею - опорного закладу загальної середньої освіти №2 Літинської селищної ради Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Потапчук Настасія Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли мені у молодшій школі розказували про війну, я  сприймав це, як щось болюче для нашого народу, але і водночас далеке. Я знав, що то було давно. Ніколи  б не подумав, що в ХХІ столітті може статися така страшна біда. Я думав, що зараз, в цивілізованому суспільстві немає таких варварів, які будуть вбивати людей і нищити все навколо.

Мене вчили, що будь-який конфлікт можна вирішити з допомогою простої розмови. Але, нажаль, я помилився...

24 лютого мене розбудила налякана, розгублена мама. Тремтячим голосом сказала, що  розпочалась війна. Росія розпочала повномасштабне вторгнення на наші мирні землі. Було страшно в це повірити, але гучні вибухи і поштовхи землі переконали мене в цьому. У той день ми не пішли до школи.

Усім було страшно, ніхто не знав чого можна чекати від такого сусіда і чи взагалі прокинешся зранку. Куди прилетить ракета і яку постраждалу область завтра покажуть у новинах.

Ніколи не забуду репортажів про поранених дітей, які залишилися без рук і ніг, а ще гірше - без батьків. Важко було чути про окуповані території на яких творилося страшне. Дітей відбирали в матерів і вивозили в Росію. За будь-який супротив розстрілювали, а ще гірше - катували. Мама боялася, що і до нас прийдуть. 5 березня я з братом, у супроводі старшої сестри Інни та її дітей, були вимушені поїхати з України в Польщу.

Нажаль, на той момент я не знав, що бачу свого батька востаннє. Через декілька днів після нашого від'їзду він помер.

Про його смерть я дізнався не одразу, а тільки по приїзду з Польщі додому. Дорога була важкою, але ми , як на диво їхали у зручному автобусі. Люди, які не мали можливості купити білети перетинали кордон пішки, з важкими сумками і з маленькими дітьми на руках. Годинами змучені стояли на страшному холоді. На щастя, волонтери пригощали їх чаєм і бутербродами. Через великий потік автобусів, машин, людей. Черга на кордоні просувалася повільно.

До Польщі ми змогли потрапити 7 березня. Там нас чекав чоловік сестри, Руслан, який на той час він вже багато років працював водієм у Польщі.

Руслан орендував невеликий, але затишний будинок для нас. Майже весь час ми жили  п'ятеро, тому що чоловік сестри постійно був на роботі. Удень ходили на ігровий майданчик, де познайомилися із нашими однолітками. Я розумів не все, адже не знав польської мови, але футбол нас об'єднав. Хоча під захистом іншої країни було спокійно, проте нам постійно хотілося додому, до мами, батька, друзів, до свого звичного життя. Ми переживали за батьків, хотіли, щоб вони приїхали до нас.

Ми жили  в Польщі декілька місяців. Коли мама переконалася, що в нашій області безпечно- приїхала і забрала нас. 

Повернувшись додому, я сподівався побачити батька, тому що сильно скучив за ним. Життя кинуло мені страшний виклик - батька не стало. Найгірше те, що я не зміг попрощатися з ним в його останній день. Батько був лежачим після аварії, від основного захворювання мав супутні хвороби, які на фоні постійних стресів через війну, призвели  його до смерті. Мама підтримувала нас. Я бачив, що їй теж важко, але вона старалася цього не показувати. Вона була сильною для нас і заради нас. Зібравшись з думками, ми пішли на могилу до батька та попрощалися з ним.

Дні минали, а війна все не закінчувалася. Кожного дня ми чули про нові звірства, яким немає ніякого пояснення.

Майже кожного місяця додому повертали загиблого героя. Однак втрата батька стала найболючішою. Він ніколи більше не обійме бабусю, не пригорне дружину, не заспокоїть мене з братом і сестру. Його війна закінчилася, а з нею і його життя... Страшне лихо поки не зупиняє своїх обертів, але я знаю: настане день і війна закінчиться, прийде мир у наші домівки та спокій у наші серця. Але у душі лише залишуться спогади про найріднішого.