Мій син дуже цілеспрямований: він захоплюється спортом та IT, мріє стати класним спеціалістом у цій сфері. Зараз він займається боксом, навчається у школі онлайн і вивчає програмування - його цікавить усе сучасне. Спорт - це те, що дає йому сили, але в його очах назавжди залишився біль, який почався ще до великої війни.

1 вересня 2021 року в нас сталася трагедія - померла моя дружина, мати мого сина. Дитина була в жахливому стресі, а з початком повномасштабного вторгнення цей стан тільки поглибився. Початок війни, бомбардування літаками, дрони, постійні вибухи - ми опинилися в епіцентрі катастрофи. 13 березня 2022 року син разом із тіткою виїхав за кордон. Це був один із найважчих днів, коли довелося розлучатися і тікати від небезпеки.

Через пів року він повернувся. Тепер ми знову разом, живемо в Запоріжжі. Кожен наш день проходить під обстрілами, але ми тримаємося одне за одного. Попри все пережите - смерть найріднішої людини, евакуацію та постійну загрозу з неба - він намагається будувати своє майбутнє. Я бачу, як йому важко, але бачу і його силу йти далі.