Мій син дуже захоплюється футболом, настільними іграми та малюванням. Він мріє стати професійним футболістом, і його неймовірно надихає підтримка та похвала, тоді як образи сильно ранять. Але війна забрала в нього дитинство, перетворивши активну дитину на замкненого і тривожного хлопчика.

З перших днів він чув вибухи і бачив паралізуючий страх дорослих. Ми ховалися у сирому підвалі без жодних умов, поки в магазинах зникали продукти, а з кожним днем удари ставали ближчими. Наше життя змінилося в одну мить - з того ранку на зупинці, коли ми збиралися до школи, а почули перші вибухи.

Найстрашнішим днем стала евакуація. О шостій ранку ми пішки йшли через усе місто з сумками та трьома котами, а наприкінці вже бігли, бо боялися не встигнути. На вокзалі в Краматорську був справжній жах: тисячі людей, мокрий сніг, холод і відсутність води та їжі. Ми стояли весь день, притиснуті один до одного, бачачи, як люди падають від виснаження. Коли потяг нарешті приїхав, місць не вистачило. Ми стояли і плакали від відчаю, аж поки провідник не дозволив заскочити у вагон бодай стоячи.

Пізніше прийшли ще страшніші новини. Син дізнався про загибель на вокзалі в Краматорську нашої знайомої з донькою - саме там, де ми намагалися врятуватися. Також загинула маленька сестричка його однокласника, якій було лише 2 роки; вони ще нещодавно разом гралися на дні народження. Це стало нищівним психологічним ударом.

Навіть після переїзду на захід України легше не стало. Син розмовляв російською, і через це часто стикався з нерозумінням та жорсткими зауваженнями. Коли водій не зупинив йому тролейбус на вигук «стой», а жінка поруч сказала, що його не розуміють, він ще більше закрився. Слова про те, що через таких, як він, почалася війна, ранили його в саме серце. Зараз він інший - уникає спілкування і майже не виходить на вулицю. Батько з ним майже не спілкується, що додає болю. Ми намагаємося жити далі, але він досі не може знову відчути себе у безпеці.