Я була дома, мирно збиралася на роботу, коли почалася війна. Ми не мали газу, світла, води, медикаментів. Мамі 82 роки, тільки зняли гіпс, онукові 2,5 роки. Нас обстрілюють, ми сидимо у холодному, сирому підвалі, не знаючи, чи виберемось звідти. Це жах та шок!
Нас син вивіз, як нам здавалося, у безпечне місце, але насправді ми знайшли покинуту криницю, брали там воду з водоростями. Їжі не було, медикаментів теж. Дитина захворіла, лікувати нічим…
Ми живемо родиною. Донька - інвалід дитинства, і нещодавно попала з онуком під обстріл. Дуже загострилися хвороби, але немає можливості лікуватися. Вікна тримаються на скотчі, кришу полатали самотужки, у паркані діра від осколка. Тепер життя дуже змінилося, немає планів на майбутнє і це дуже сумно…
З усієї сім'ї працюю тільки я (нас п'ятеро осіб). Мені вже скоро 58 років, дуже хворію, живу на знеболюючих, професію змінювати не планую.
Мешканці нашого міста стали більш добрими та згуртованими.
Але найзворушливіше - це наше визволення з окупації. Цього відчуття не передати словами! Ми віримо в ЗСУ! Чекаємо на перемогу!
