Мінаєва Ксєнія, 11-БХ клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 10 

Вчитель, що надихнув на написання — Войтенко Ганна Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна почалась раптово. Ну, як раптово, нас попереджали, але ми не думали, що в ХХІ столітті таке могло статися. Ранок двадцять четвертого лютого розділив життя всіх українців на до і після. Я не забуду ніколи... як прокинулась через маму, яка дуже гучно збирала речі. Спочатку я нічого не зрозуміла. Мені спало на думку: «Може, кудись переїжджаємо?» Але потім до мене підійшла матуся і сказала, що почалась війна. Після цих слів я була довго шокована: у мене не було паніки, я просто не тямила, що робити далі. Єдине питання, яке я тоді задала мамі: «Мені сьогодні треба йти до школи?» Відповідь була заперечною.

Вперше у своєму житті я не зраділа тому, що залишуся вдома, замість навчання.

Хвилин за десять, я зібралася з думками і спокійно допомогла матусі і бабусі. 

Тепер слід було вирішувати, що робити далі, адже наше місто з першого дня було в окупації.

Ми зателефонували родичам і домовилися піти до тітки, яка мешкала неподалік від нас. Їх квартира знаходиться на 4 поверсі, що набагато нижче від нашої. Три дні ми лишались там. Під час повітряних тривог спускались у підвал садочка, розташованого навпроти дому. На третій день, під час перебування у сховищі, ми чули вибухи. Як потім з’ясувалося, почали обстрілювати інфраструктуру. Через декілька годин дали відбій тривоги. Ми й інші люди, які були з нами в підвалі, вийшли та прямували кожен у свою сторону. Тоді було темно і всі пересувались використовуючи ліхтарики, як раптом почули зліва віддалений крик незнайомого чоловіка — він когось гукав.

За мить на нас був спрямований промінь світла, одразу після чого, ті чоловіки почали стріляти.

Стріляли вони вгору, тому ніхто не постраждав. Проте це було дуже страшно, я вперше за три дні, які ми перебували в тітки, справді злякалася війни. Через такі події всі були дуже втомлені й нажахані, тож одразу лягли спати.

На ранок у тітки зникли світло й газ. У нашій квартирі, на щастя, ще нічого не вимкнули. Тому всі гуртом: я, мама, бабуся, тітка, дядько і брат, попрямували до нас. Щойно всі прийшли, почалась тривога, відбувалося бомбардування з літаків. Було прийнято рішення знайти більш надійне сховище. 

На шляху до укриття, коли усі спускалися пішки з сьомого поверху, почали лунати вибухи, а у під’їзді затремтіли вікна.

Я трішки злякалась, але тримала себе у руках, розуміла, що панікувати зовсім не час. Дійшли до Палацу культури призначення без пригод. Як з’ясувалось, це не просто бомбосховище, воно поділене на кімнати, у кожній з яких є ліжко і стільці. Люди, які там знаходились, не лише приходили й вертались додому, як ми — вони там жили. Декілька днів ми переховувались там по тривозі, сидячи в коридорі. Згодом одна малесенька кімната звільнилася. Ми перейшли туди, з наміром певний час жити у ній, адже вибухи лунали постійно, бігати туди-сюди вже не було сил.

Минув місяць, наша родина вже оселилися вдома, у бомбосховище ходили лише під час тривог. Цей період видався найскладнішим і запам’ятався найкраще. Ми все ж залишились в Україні, ситуація тут не покращилась, наше місто все ще було в окупації. У зв’язку з цим 

у магазинах вже майже не залишилось їжі, в аптеках практично не було ліків.

Ви, напевно, запитаєте: «Чому ми досі не виїхали з країни?» Єдина причина залишитись в Україні полягала в тому, що тут залишалися всі родичі, а бабуся, до того ж, саме напередодні війни зламала руку. Їй було б складно їхати в автобусі тривалий час. Батька, який зміг би нам допомогти, вивезти нас машиною, у мене немає. Та і взагалі було страшно виїжджати: коридори, які обіцяли не бомбити, іноді обстрілювали й чатували танки.

З того часу пройшло майже три роки. Наше місто було звільнено від окупації четвертого квітня 2022 року. Війна в країні досі триває, нашу область обстрілюють кожен день. Вона пережила тривалі вимкнення світла, жахливі пожежі, повну руйнацію міст.

Сум’яни забули слова «мир» і «тиша». Однак життя тут продовжується.

Кожен докладає зусиль, щоб мати змогу вчитися, працювати, бачити усміхнених друзів та щасливих родичів. Ми призвичаїлися цінувати кожну мить, адже життя — це найголовніший і найцінніший скарб, який у нас є.