Негода Валерія, 10-б клас, ліцей №183 ,,Фортуна"

Вчитель, що надихнув на написання — Кузнєцова Марія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Одне з найгірших, що може спіткати людину за все її життя, війна. На жаль, усе населення України зіштовхнулося із цим і продовжує переживати це далі. Як би важко не було про це згадувати, але слід розповісти про ту моральну й фізичну шкоду, яку нам завдала росія.

Отже, початок війни. Напередодні 24 лютого я слухала вчительку на уроці англійської мови. Вона повідомляла про те, що завтра відбудеться контрольна робота. ,,Як би було добре її пропустити”, — подумала я. На жаль, скоро про це пожаліла.

Уже через пів години мені написала мати, що в нашому будинку горить підвальне приміщення. Уся квартира в диму, лише згодом ми дізнались, що це була диверсія.

Ранком 24 лютого я прокинулася від вибухів, мама намагається мене заспокоїти і не сіяти паніку, ми вирішуємо виїхати з Києва до бабусі з дідусем.

Пробувши два тижні в селі, ми помічаємо, що в магазинах зникають базові продукти харчування.

Кожну ніч ми ховалися в підвалі, оскільки вибухи все ближче і ближче, тому приймаємо рішення їхати за кордон.

Нам ледве вдається сісти в потяг: людей було море, проте всі дружні й допомагають один одному. Місць було настільки мало, що ми їхали в тамбурі, моя молодша сестричка спала на валізах, а ми з мамою всю ніч стояли.

Перетнувши кордон, видихнули, проте думки про наших друзів та близьких в Україні не давали нам спокою. Далі початок зовсім іншого життя: нова школа, країна, знайомства.

Я досі вдячна литовському народу за те, як вони нас підтримували.

І ось настав момент останнього дзвонику в європейській школі, була радісна кожна дитина, крім українців.

Ми заздрили учням через те, що вони впевнені у своєму майбутньому, вони знали, що їх чекає, у той час як наші думки були сповнені лише тим, що робити далі.

Усі сподівались, що війна скоро закінчиться і ми повернемося в знайому нам школу після канікул. Більшість моїх друзів так і залишилися вчитися за кордоном, але моя сім’я вирішила повертатись. І от, я знову на рідній землі. Помирає мій дідусь, який був для мене дуже дорогою людиною. Найбільш сумно те, що він не зустрів перемогу й не побачив вільну країну, яку так чекав. Усе це разом із тривогами, відключенням світла й недосипу підкосило мене морально.

Наразі я відвідую школу кожен день. Звичний темп життя все більше відновлюється. Під час нічних тривог я так само не сплю, тому іноді досить важко сприймати навчальний матеріал, з’являється сильна втома, проте це не зрівняється з тим, як наші захисники почувають себе на фронті. За цей період я зрозуміла: найголовніше — цінність життя. На мою думку, поки буде палати відчуття боротьби за незалежність у кожному українському серці — буде існувати наша мальовнича й сонячна країна.