До 2014 року ми жили добре, працювали, отримували зарплату. Усе було чудово. Було за що купити поїсти, оплатити комунальні послуги. А ось із чотирнадцятого року все почалося...

Ми живемо у своєму будинку. У нас присадибна ділянка, працювали в городі, садили картоплю, огірки й усе, як годиться. Працювали на підприємствах і в організаціях. Зараз у мене сім’я невелика, живемо з бабусею. Діти роз’їхалися хто куди. У нас син і дочка, одні живуть у Києві, інші – на окупованій території.

... Почалися обстріли, у нас в городі й на вулиці розривалися міни та снаряди. Поруч, біля нас проходить дорога в бік Курахового – я збирав осколки у відро. Коли почали розриватися снаряди, у будинку пошкодило дах. У саду зрізало всі плодові стовбури. Так ми і зрозуміли, що почалася війна. А потім почали ставити блокпости, з’явилися військові.

Я нікуди не виїжджав, постійно перебував удома. Улітку 2015 року дружину, дочку й онучку довелося вивезти в Курахове. Ми ховалися в підвалі. У мене старенька сусідка, їй 85 років у 2021 році. Вона приходила до мене, і так усі разом жили в підвалі. Ми там робили нари, ставили свічки. Електрика то була, то не було. Коли перебивали дроти, жили при свічках. Готували на вулиці на багатті.

Жили при свічках. Готували на вулиці на багатті

Будинок постраждав, дах постраждала. Через будинок у сусідки завалило гараж, він був зруйнований. Це буквально п’ятнадцять метрів від нас. Мені майже пощастило, у даху тільки дірки від осколків.

Проблеми з водою, з медикаментами, одні проблеми, коротко кажучи. Пенсії дуже маленькі, у мене й дружини – мінімальна. Доводиться якось крутитися-вертітися. Дружина гіпертонік і постійно потрібні пігулки, а пігулки не одні та дуже багато, постійно аптека... Мені хотілося б жити, як раніше, щоб була можливість їздити, куди захотів.