Полюхович Катерина, 10 клас, Полтавський навчально-виховний комплекс (ЗНЗ-ДНЗ0) №16 Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванко Лілія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи знала я раніше щось про війну? Звісно, читала про неї в книжках з історії та літератури. Іноді з екрану телевізора долітали відголоски тих чи інших збройних конфліктів. У 14-річної дівчини і не має бути думок про війну. Хіба не так? Проте на долю мого покоління припала жорстока, кровопролитна війна.

Вона прийшла у наш дім, як непроханий гість. Різко увірвалася на світанні, щоб максимально налякати і спантеличити, посіяти паніку та зневіру.

Я добре пам’ятаю той холодний ранок, який розділив життя на «до» та «після». Короткий телефонний дзвінок… Я чую, як батьки стривожено говорять про щось дуже важливе. Прочинила двері і побачила в їх очах заціпеніння і жах.

Чи могла я тоді в повній мірі зрозуміти, що це означає? Що це кінець і більше ніколи не буде так, як раніше. Звичайно, ні. Мене лякала невідомість.

Жодного разу я не чула сигналу повітряної тривоги. Це зараз мені цей звук став доволі знайомий, навіть уже звичний за 1000 днів війни. Того страшного дня я чула цей звук уперше.

Його ні з чим не сплутаєш. Той протяжний, бридкий сигнал, ніби пронизує наскрізь, дзвенить у голові, від нього холоне кров, страх проймає усе тіло.

Ураз усі буденні проблеми стали такими нікчемними. На перший план виходять справді важливі цінності – свобода, життя, любов, підтримка. Мимоволі згадую атмосферу у ті найстрашніші дні: летять сотні ракет, з усіх боків суне дике військо, страх, розпач, біль, невизначеність охопили всю країну.

«У темні часи добре видно світлих людей», - говорив Еріх Марія Ремарк.

Ми добре бачили найсвітліших людей, що без вагань стали на захист держави. Це ж яку треба мати відвагу, мужність і віру в недаремну боротьбу, щоб залишити все і стати на бій з ворогом!

Тільки вдумайтеся, в який історичний час ми живемо!

Війна ходила так близько і одного дня постукала до мого дому. Я добре усвідомлюю, що це було тільки питання часу. Для мене батько – герой! Він захисник України! Воїн, як і тисячі інших, що взяли до рук зброю задля захисту дітей, сімей, цілої країни. Хоча він не любить, коли я так кажу.

Я ним пишаюся, завжди міцно обіймаю, коли він приїздить на кілька днів.

За короткими зустрічами знову йдуть довгі місяці розлуки та нестерпного очікування. Він не дозволяє, щоб я плакала. Батько просить, щоб я жила своє щасливе дитинство, посміхалася, гуляла з друзями. Це зробити непросто, бо частинка мого серця, ніби відірвана, і знаходиться за тисячі кілометрів. Мій шлях через війну не поодинокий.

Тисячі дітей чекають, щоб почути омріяне: «Я вдома!»

Піксельний одяг став звичним у нашій родині. Здається, що це сон, від якого ніяк не вдається пробудитися. Кожного разу, коли бачу зелений рюкзак в коридорі радію, розуміючи, що батько вдома.

З величезною силою жену від себе думки, що він може не повернутися. Війна в очах дитини яскравіша і водночас болючіша, ніби розпеченим залізом припікає в пам’яті усі жахливі події.

Між мною і татом особливий зв'язок. Я не тільки схожа на нього зовні, але й характером. Я добре відчуваю його настрій, переживання, умію зчитувати його думки. Розлука подвоїла ці відчуття. Хоча він суворий, часом не говіркий, але зі мною завжди усміхнений, лагідний і готовий виконувати усі бажання.

Мені дуже не вистачає його міцної руки та доброго слова.

Одного разу була можливість поїхати до батька. Це було ще на початку його служби у лавах ЗСУ. Тоді я вперше побачила його у військовій формі. Здавалося, що це хтось чужий крокує до нас із мамою. І тільки найдобріші у світі очі дали зрозуміти, хто переді мною. А далі міцні обійми, сльози, що неможливо стримати, та розмови про важливе.

Батько дає роздивитися свої шеврони, дозволяє приміряти головний убір. Мене переповнює захоплення та гордість. Він із задоволенням розпитує, як мої справи в школі, з ким я товаришую.

Добре розумію, що для нього це можливість, хоча б на хвилину забути, що йде війна, і поринути у буденне життя. Зараз наше спілкування зводиться до нечастих телефонних дзвінків та коротких повідомлень.

Жорстока війна розлучає найрідніших людей.

Історик Томас Фуллер влучно підмітив: «Найтемніша година настає перед світанком». У мене передчуття, що зараз той найтемніший час, коли, здається, вже немає сил змагатися з багатотисячним ворогом, коли виснажилися люди і ресурси, коли згасає остання надія на справедливу перемогу, проте треба вірити, що попереду світлий час.

Звичайно, наша перемога буде з присмаком гіркоти, болю та неосяжних втрат.

Ми маємо вірити в щасливе майбутнє, єднатися, бо разом ми сила, твердо відстоювати національні інтереси та любити своє рідне. Так говорить мені мій тато. Не маю жодних підстав його ослухатися.

Обіймаю його в своїх думках та закликаю янгола-охоронця про захист.

 Допомагайте нашим захисникам, моліться за них, живіть так, щоб вони пишалися нами. Зараз воїни на полі бою виборюють для нас право на життя. Кожного дня дякуйте тим, хто тримає над нами небо та захищає землю.

Тисячі воїнів віддали нам стукіт своїх сердець, щоб ми жили і будували світле вільне майбутнє.