Чернишова Вікторія, 15 років, КЗ «НВК «Гарант», м. Лисичанськ, Луганська область

Есе «Один день»

Я пам’ятаю той день… День, коли почалась війна. Ми з батьками тоді сиділи перед телевізором та дивилися кіно. Потім ми відчули, як здригається земля; батько вийшов на вулицю. Хвилина, дві - його нема. Вийшла мама.

Я з сестрою сиділи у хаті. Моя сестричка злякалася, бо думала, що це грім, я теж так гадала. Я обіймала сестру й казала їй: «Не бійся, це лише грім». Обіймаючи її, я дивилася у вікно. Небо постійно мерехтіло то рожевим, то білим, а потім зеленим.

Мені було лише вісім років; гадаю, жодна дитина не подумала б, що почалась війна, що то спалахи «Граду». До хати забіг батько й матір, вони схопили нас та побігли. Нас залишили у погребі, поки батько з мамою вимикали світло. Я тихенько вийшла та подивилась на небо. Там мерехтіли червоні крапки, які кружляють над головою. Було видно силует.

Тоді я гадала, що це птахи, потім мене схопив батько і, несучи назад, лаяв: «Я ж казав не виходити! Нащо ти вийшла?!» Тоді я відчула провину за те, що не послухалась батька й замовкла.

Ми сиділи, ззовні було чути автоматну чергу та вибухи. Сестра плакала, а мама її заспокоювала, я сиділа у батька на руках і не розуміла, що відбувається. Тоді я не помітила, як заснула.

На ранок я прокинулась удома. Мама з татом були на вулиці й на вогнищі готували, у хаті не було ні води, ні світла. Так було місяць чи два, я вже не пам’ятаю.

Пам’ятаю, як снаряд розірвався на городі бабусі. Слава Богу, її не було дома, вона пішла за хлібом. Ми зраділи, коли вона повернулась. Вікна були розбиті. Потім ми збирали уламки від міни, був уламок дуже важкий. Воронка від міни була з метр глибиною. Мама постійно від неї відганяла, кажучи, що, якщо впадемо туди, не виберемось і нас засипле землею.

З того часу пройшло 7 років, я й досі пам’ятаю, як по місту їхали танки та БТРи. Пам’ятаю, коли ми з батьком їздили до Муравської криниці, були калюжі крові, на годиннику була четверта ранку, тому людей майже не було.

Пам’ятаю ще, коли ми проїжджали повз майже зруйнованого будинку, там була людина й залишки від неї. Мама закрила мені очі, але крізь пальці було видно, як її чи його розривають безхатні собаки.

Мені не було страшно, я не розуміла цього. Зараз, коли мені п'ятнадцять, я з жахом і сльозами на очах згадую ці події.

Війна – це хвороби людини. Чи можна було вирішити усе мирно? Чи не можна було без війни? Скільки життів було поламано, чи гірше, втрачено?