Катерина Заруба

«Живемо, як на пороховій бочці»

У травні 2014 року розпочали стріляти. Обстрілювали аеропорт, пролітало повз нас, але бахи чутно було. Ми ще ходили вулицями, не дуже було страшно. А в 2015 році вже конкретно і влучало, і прилітало. Усі сиділи в підвалах, ховалися. Ні світла, ні газу, ні води [не було], усе було розбите, ми як зомбі ходили.

Під час активних бойових дій ми виїхали. Тільки виїхали й буквально через кілька днів у наш будинок було пряме влучення. Пів будинку розбито. У кухні все розбите було, відбудовував. Спасибі сусідам, загасили. Якби не вони, будинок згорів би повністю, а так, тягали воду, яка була в запасі, гасили.

Хіба життя, коли війна, коли дуже стріляли? Усі роз’їжджалися. Були дітки біля нас, але війна роз’єднала, роз’їхалися по світу. Залишилися ми самі з дідом тут.

Зараз теж стріляють. Де гарантія, що завтра не прилетить знову? Ще не закінчилися воєнні дії... А так, уже звикли. Сім років війна. Повноцінним життям не живемо. Краще б війна закінчилася. Ось недавно такі були обстріли... ой-ой-ой! Так було чутно, так гупало... Живемо, як на пороховій бочці.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/