У кінці жовтня 2014 року в кінці городу [почали] снаряди лягати. Ось тоді для нас почалася війна.

Я живу із чоловіком, четверо дітей. Хлопці дорослі, їм по 18 і 15 років, а дівчата під час війни народилися, одній п’ять років, а другій пів року. Коли вибухи [були], ми в хатах сиділи, у підвалах ховалися. Коли було дуже важко, я із синами виїжджала, чоловік залишався тут. Ми виїжджали на три місяці, а потім перемир’я оголосили – і ми повернулися. Було, звичайно, різне, але вже тихіше.

Постійно сидиш і думаєш: «Не дай Бог, усе знову почнеться

Немає свободи, немає спокою... Постійно сидиш і думаєш: «Не дай Бог, усе знову почнеться».

Старші діти пам’ятають, як у 2016 році вийшли погуляти на вулицю й обстріл почався. Добре, що сусіди поруч були та їх під паркан посадили, накрили. Осколки летіли, а я в хаті була. Уявляєте, який жах, коли твої діти на вулиці, а ти нічого зробити не можеш? Коли все закінчилося, я вискочила, а вони біжать, кричать... Потім днів зо три заспокоювалися.

Буває дуже страшно. Зараз уже якось тихіше, і це все стирається, уже легше стало.

У нас два місяці світла не було, і ми за водою ходили кілометрів зо два. Там є ручні свердловини.

У кого є станції бензинові, вони раз або двічі на тиждень вмикали. Ми туди всім селом ходили, бочками набирали, бо іншої можливості не було ніякої. Транспорту теж не було, усе було перекрито. У кого машина – тим було легше. У село за продуктами – до нього сім кілометрів, ми пішки ходили.