«Жителів міста вбивали шалені осколки, відчай, голод і старі хвороби, щораптово загострилися»

Перші місяці війни ми із сином очікували в Бердянську, курортному місті на березі Азовського моря. Але відпустку й заощадження закінчилися набагато швидше, ніж жорстокі бої.

Найсумніше, я знала, що будуть ці бомбардування. Просто люди не розуміють, що таке Нагорний Карабах, що таке Грузія, Нахічевань, що таке Сербія, Хорватія. Коли була одна країна, а її розділили на вісім маленьких. А я, як людина, що має три вищі освіти і добре знає історію, знала, що буде така нісенітниця. Але тільки я думала, що вона буде недовго.

У психіатричній лікарні Горлівки, де я працювала, на той час не було ні води, ні світла, ні газу. Не вистачало медикаментів і персоналу – багато лікарів і медсестри виїхали з міста. Але залишалися пацієнти, безпорадні й залишені. А ще були обстріли, порожні вулиці й задушлива спека.

Я і мій син Ростислав щодня ходили порожніми вулицями до пацієнтів. Усе, що могли, приносили з дому. Постільна білизна, одяг, продукти – із запасів не залишилося майже нічого.

До війни Ростислав мріяв стати лікарем і готувався вступати до Горлівського медучилища, а після – до Донецького медичного університету. Але вийшло так, що працювати в лікарні йому довелося раніше, ніж він зміг цьому навчитися. Він водив пацієнтів в бомбосховище під час обстрілів. Готував і розносив їм їжу. Міряв температуру. Тягав воду.

Після виснажливого чергування в лікарні ми із сином відправлялися додому все тими ж порожніми вулицями. Вулицями міста, де небезпеки військового часу підстерігали на кожному кроці. І ніхто не знав, що з ним трапиться завтра.

Жителів міста вбивали шалені осколки, відчай, голод і старі хвороби, що раптово загострилися. Моя подруга збилася з ніг у пошуках сина, якому було всього 23 роки. Той якось вийшов в ларьок за сигаретами. У самий звичайний ларьок, у декількох кроках від будинку. І безслідно зник. Більше його ніхто ніколи не бачив, і його доля так і залишилася нез’ясованою.

У наших донбаських містечках тоді найбільше пощастило тим, хто жив у будинках із глибокими підвалами. Або навіть зі справжніми бомбосховищами, побудованими в роки холодної війни. Тепер ці бетонні підземелля стали в нагоді, нехай і для іншої війни. А ті, кому не пощастило, під час обстрілів ховалися в під’їздах. Тому що розриви снарядів вибивали всі шибки, і шанси уберегтися були тільки там, де вікон не було. Якщо пощастить.

Ростиславу одного разу не пощастило. Мінометна міна впала поряд з його будинком. Біля входу в під’їзд, де перечікували обстріл близько сотні місцевих жителів, серед них – я і мій син. Осколки влетіли через двері всередину будівлі, але пораненим виявився тільки Ростислав.

Зрештою ми теж змушені були тікати від війни. Влітку 2016-го ми поїхали в Бахмут. Тут Ростислав нарешті зміг зробити те, що збирався ще два роки тому – вступити до медичного училища. Він став першим, кого зарахували до навчального закладу за спеціальною програмою для переселенців.

Від минулого життя в нас залишилися на пам’ять нещасливий осколок і багато страшних спогадів, яких вже ніколи не позбутися. Я із сином залишила зону військових дій, але ми скоро зрозуміли, що виїхати від війни можна, а втекти – ні. Вона завжди залишає відбиток на тих, кого торкнулася. Назавжди.

У моєму оточенні давно немає щасливих людей. Кожен нещасний по-своєму... Що до мене, то я живу одним днем. Я нічого не планую, крім освіти дитини. Його життя якось я ще планую, а своє...