Дмитро Лутченко

«Стіни здригались, у шафі дзвенів посуд, і ми часто вибігали на вулицю, шукаючи бомбосховище»

Лутченко Дмитро, 16 років,

Новодмитрівський ліцей Костянтинівської міської ради, м. Костянтинівка

Есе «День, коли для мене почалась війна»

Мені тоді було всього дев’ять. Коли зі щоденних випусків новин я чув багато жахливих подробиць із Києва, мені ставало лячно і мурахи йшли шкірою. Моя мама не встигала прийти з роботи, як майже з ґанку чула мій тремтячий голос із запитанням: «Невже і до нас дістанеться?» Вона не знала, що відповісти, а я до останнього не вірив. Але так, це сталося. На Донеччину прийшла подія, що зветься цим страшним словом – війна.

Звичайний червневий вечір 2014-го, який нічим не відрізняється від інших… Ми з моєю родиною проживали у місті Горлівці. На той момент я просто щаслива дитина, яка гарно закінчила навчальний рік, проте було одне «але».

Однією миттю роздався той самий грюкіт, який не сплутаєш ні з чим. З цього моменту я зрозумів, що для мене починається найстрашніше, саме те, через що я не міг спати і нестерпно плакав ночами біля вікон, заклеєних клейкою стрічкою. І так день, другий, тиждень… Стіни здригались, у шафі дзвенів посуд, і ми часто вибігали на вулицю, шукаючи бомбосховище.

Пошепки батьки говорили, що у місті були вже загиблі. Тоді моя мама з прабабусею зрозуміли, що вихід тільки один – втікати. Але як і куди, це вже зовсім інше питання. Ми не могли знайти собі ради, яким чином вийти з дому і не наражати себе на небезпеку, йдучи під усіма цими уламками.

Залізниця та міські автобуси припинили свою роботу ще за кілька днів до того. Окрім варіанту дістатися пішки до автовокзалу нічого не знайшлося, хоч ми і знаходилися на протилежному боці міста.

Не було жодних сумнівів. Ми довго не розмірковували над подальшими діями. Батьки зібрали найнеобхідніші речі і ми вирушили.

Було страшно. Здалеку чулося багато голосів. Такі самі люди, як і ми, шукали порятунку. Над небом колихалися хмари, а повз нас та над головами літали уламки. Відчайдушні солдати бігли назустріч пеклу. По дорозі я відчував, що війна почалась.

Особисто для мене та моїх батьків цей день означав, що час робити новий крок, рухатися далі по життю. Дійсно, варто було полишити все і йти на зустріч перешкодам, які нам підготувала доля.

Йдучи через ліс та кущі, все більше ставало моторошно, багато різних думок не полишали мою голову. Через три години дуже важкого шляху ми були на місці. Я, стоячи на вокзалі, чекаючи останнього автобусу, бачив тих самих людей, які так само тікали, і їм довелося стикнутися із новою реальністю. Усі відчували, що так, як раніше, не буде. Все змінюється: часи, події та обставини.

Зараз, залишившись без того, що батьки так довго створювали, я нарешті сплю спокійно. Мені довелося полишити цю історію за плечима і жити далі, ні про що не жалкуючи. І найголовніше. Мир сьогодні для мене означає бути тією людиною, яка відчуває, що вона захищена, її не турбують думки про найгірше, коли немає того страху і болю, який довелося колись відчути.

Нині всередині мене присутнє усвідомлення, що таке бути поряд з рідними та не зазнавати втрат. Як добре, що нікого не втратив на цій війні.

Я усім нам бажаю того самого миру та злагоди. А також хочу, щоб наша рідна квітуча Україна ніколи не знала горя. Будьте щасливі!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/