«Ми своїх не залишаємо!»

Коли я із сім’єю влітку 2014-го виїжджала з Донецька, то, крім необхідних речей, із собою взяла друга на прізвисько Марсель. Це рудий верткий пес із дзвінким гавкотом, породи карликова такса.

До кінця серпня ми у друзів жили, на дачі в Кураховому. Знаю, що господарям, які не були шанувальниками собак, Марсель доставляв дискомфорт, зокрема ранковим гавкотом. Але все ж вони не вказали нам на ворота.

Потім був переїзд до Херсону – там на два місяці нас поселили знайомі. Благо, що вони були собачниками, тому двом собакаму квартирі було весело.

Настав листопад, стояв вибір – залишатися в Херсоні чи спробувати свої сили в Києві? Ризикнули й переїхали до столиці. З орендою квартири не виникло жодних проблем. Ще б орендодавець не дозволив у такий халупі жити і собакою.

Коли вкотре намагалася знайти квартиру, у нас гостювала мама. Послухавши телефонні розмови й мої після них стогони, вона запропонувала: «А давай я Марселя із собою в Донецьк повезу?» Я спочатку подумала, що це вирішення проблеми, а через хвилину сказала: «Ми своїх не кидаємо!»

Не з чуток знаю, що люди, виїжджаючи з Донбасу, намагалися потайки від водіїв провезти кішку або собаку, сховавши в сумку. Деякі водії, розкривши обман, висаджували їх. Щоб такого не траплялося, багато хто змушений був свою собаку, що рветься в машину, залишати, прив’язавши до дерева або до стовпа. А були й такі, що присипляли вихованців, щоб ті не мучилися.

Таке відбувалося по обидва боки лінії розмежування. Було багато смертей тварин. Ті собаки, які вижили, стали розмножуватися. Зараз їх там – на прифронтових і окупованих територіях – дуже багато. Настільки багато, що ви навіть собі не уявляєте.