Я хочу розповісти історію про двох жінок-пенсіонерок. Одного разу жінка зупинила мене [волонтера Штабу Ріната Ахметова] і сказала, що хоче попросити пробачення. Я сказала: «Господи, та за що ж? Ми з вами ніколи не сварилися!». Вона сказала: «Ви не пам'ятаєте. Насправді був момент, коли я страшно на вас кричала. Так кричала, що досі живу з почуттям провини».

Це був 2014 рік, і багато хто тоді кричав з відчаю.

І ця жінка каже: «Я хочу пояснити, чому це було, інакше я буду жити із соромом усе своє життя.

Було дуже важко. 2014 рік. Не було пенсій… Мені майже 70 років, мамі – майже 100. І мені нічим годувати мою столітню матір. Вона лежить, як гілочка, худенька, старенька, люба моя матуся. І каже: «Доню, а ти даси мені кашки?».

 А я розумію, що в мене є остання кашка, яку я можу їй дати, а завтра кашки вже не буде. Уже всі запаси з'їли, уже всі борги взяли, немає нічого.

І я прийняла страшне рішення. Ви навіть не уявляєте, які думки спали мені тоді.

Я знайшла спосіб раз і назавжди припинити цю дику муку. Це були думки добровільно піти з життя, тому що жити немає за що і жити немає більше сил».

 Тоді вони отримали коротке відстрочення, тому що сусіди принесли їм помідори та шматочок сала. Цього відстрочення їм вистачило на три дні. І треба було приймати рішення. Не як жити, а як іти.

 Розповідаючи цю історію, вона робить довгу паузу. Я питаю: «А що ж далі?». Вона каже: «А далі прийшла машина з продуктами Штабу».

 Ці жінки прожили ще довго разом. Її старенька мати прожила ще півтора року й померла у віці 101 року.