Меняк Валерія, 10 клас, Конотопський ліцей №1 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Василенко Вікторія Владиславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Її важко прийняти серцем та осягнути розумом. Це події, що зруйнували не лише квартири, будинки, райони, цілі міста, але й душі людей, їхній спокій, мирне життя, почуття впевненості в майбутньому. Безжалісна війна. Вона не робить вибору між тими, хто був готовий до неї, і тими, хто просто хотів жити.

Кривава війна. Вона залишає шрами не тільки на тілі, але й на серці. Жорстока війна. Вона оголює найтемніші сторони людської природи, зокрема нашого ворога.

Водночас ці події вчать цінувати речі, які до цього сприймались як належне: прості радощі, дні без тривог та мир. Люди жили спокійним життям, про яке зараз можна тільки мріяти.

Ранок 24 лютого 2022 року… Прокинувшись, я почула слова бабусі: «Почалася війна». Почуття полегшення та спокою в одну мить змінились на жах і біль.

Тоді я вперше відчула, як відчай і страх змішалися в одну хвилю, що накрила мене з головою. Уперше побачила тривогу й розгубленість в очах дорослих, які завжди здавались такими непорушними... Вибухи, постріли, невтішні новини та жахливі події в містах нашої області... Перші кілька днів здавалися чимось неможливим.

Мене не покидали думки про те, що це просто продовження сну, що я прокинуся тихого лютневого ранку та як завжди піду до школи.

Наступні місяці довелося вчитися жити у «новому» світі: звикати до сирен та постійних новин. Буча, Ірпінь, Маріуполь… Згадуючи ці міста, моє серце болісно тремтить. Життя стількох невинних дорослих та дітей забрали вороги, бажаючи отримати владу та території. Жах охоплював серця людей, не хотілося думати про події навколо.

Єдиним бажанням було зануритись у теплі спогади й ніколи не повертатися до трагічних реалій, які вже поглинули наше спокійне життя.

Моя сім'я допомагала Україні, як могла: брала участь у зборах коштів захисникам, надавала гуманітарну допомогу біженцям з інших регіонів. Моє серце було сповнене надії, що кінець цьому жахіттю вже скоро.

Ішов час… Незважаючи на постійні відключення світла та масштабні ракетні обстріли, ми залишалися незламними та впевненими в нашій перемозі.

Діти навіть відвідували школу, що було просто неймовірним. Знаходячись у колективі однокласників, переживати війну було не так страшно, напруга й тривожність зникали.

Із часом все знову змінилося. Ситуація погіршилася, тепер тривоги в моїй області лунають цілодобово. Переломним моментом для моєї родини стала атака дронами вночі 11 вересня цього року. Нестерпно страшно було чути ворожі дрони, що наближаються все ближче й ближче з кожною хвилиною, коли не знаєш, де вони вибухнуть та хто постраждає. Мене охоплювала паніка.

Здавалося, ця ніч ніколи не закінчиться, а якщо закінчиться, то жити далі стане ще важче.

Із початку війни ми залишались у рідному Конотопі, та після цієї ночі ми прийняли рішення поїхати на захід України. Багато моїх близьких все ще знаходяться в нашому місті. Навіть якщо я можу спокійно спати, вони не можуть, думки про це обтяжують та засмучують мене.

Чому? Навіщо? За що? Уже кілька років лише ці питання приходять на думку щодня.

Почуття несправедливості не покидає мене ні на мить. Українські воїни віддають свої життя заради країни, чистого неба над головою та миру для всіх нас. Поки герої захищають нас та виборюють свободу, ворог намагається знищити мій народ та країну.

Ненажерлива країна-сусід безпричинно та підло вбиває мирне населення та руйнує все на своєму шляху.

Українці — незламний народ. Ми пройшли кривавим шляхом у минулому, то маємо вистояти зараз заради майбутнього. Попри всі складнощі, я не втрачаю надій на краще. Ми не дамо знищити нашу культуру, історію, країну. Я вірю в наших Захисників та Захисниць, знаю, що вони збережуть нас, та переконана, що кожен свідомий українець має допомагати Збройним Силам, адже це має  пришвидшити Перемогу України та зупинити нещадного ворога.