Дзюбак Ульяна, 10 клас, Миколаївська загальноосвітня санаторна школа інтернат №4

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дзюбак Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

В перший день війни моя мама заступила на добове чергування,а мене попутнім транспортом відправила в Снігурівку, до бабусі, бо вважала, що там мені буде безпечніше.

Страх прийшов першим, коли рашисти скинули перші бомби з літаків на бабусине містечко.

Двигтіла земля, кричали люди і несамовито вили собаки.

Від страху ми заскочили в погріб,і всі наші домашні тварини бігли з нами, немов розуміли все, як і люди. Тоді ми ще не знали, чи закінчився цей жах,чи це тільки його початок.

Пізніше я вже розуміла, що коли так голосно виють собаки, то буде щось страшне, треба ховатись до погребу. Думки-за що? чому? навіщо так знищують мій народ ? –прийдуть пізніше. В той час у мене був тільки страх.

Відчай почався пізніше, бо не стало транспортного сполучення з Миколаєвом, а мама працює в критичній інфраструктурі, та не могла покинути роботу і хоча б пішки прийти до мене. Був підірваний міст між Снігурівкою і Миколаєвом, а сміливці, які легковими автомобілями пробували польовими дорогами доїхати до міста-ризикували бути розстріляними, бо вже були такі випадки.

А мама переживала і плакала, бо вона залишилась по одну сторону моста, а я по іншу, і ми не мали ніякої змоги зустрітись та бути разом. Так не повинно бути, думала я, і бабуся плакала також.

Ще трохи був мобільний зв’язок та інтернет. Я могла читати новини і спілкуватись з мамою та однокласниками. Але ставало все гірше. Мама переживала, чи буде нам що їсти, бо з магазинів Снігурівки раптово зникли всі продукти і нічого неможливо було купити. Згодом зникло світло, а мобільний зв’язок був лише на даху місцевої лікарні.

А мама плакала в Миколаєві і просила допомоги у Бога, щоб допоміг нам зустрітися. Мама шукала різні можливості, щоб привезти мене до неї.

Надія з’явилась! Поранені цивільні люди і місцеві чоловіки з тероборони Снігурівки потребували подальшого лікування в Миколаєві, але не було можливості їх вивезти. Двоє медичних працівників та водій швидкої допомоги Снігурівської лікарні придумали план, як евакуювати поранених до обл.центру.

Для цього потрібна була дитина, щоб був шанс на пропуск через рашистькі блокпости. Мама дала згоду.

Мені наклали шину, перебинтували мене, посадили пораненого бійця і цивільного чоловіка з травмою хребта на ноші. І ми поїхали в невідомість. У мене була надія.

Очі. Я ніколи не задумувалась раніше, що очі мають не лише колір. Виявляється, що в очах може бути все-страх, холодність, відчай, ненависть і надія.

Очі рашистського військового я не забуду ніколи, бо вони були злі, колючі та ненавистні.

Він вчинив допит медикам, чи не поранених бійців ЗСУ ті вивозять, і чи дійсно поранена я та потребую допомоги в Миколаєві. Під час огляду машини вони  і мені задавали питання, і бійцю “Тероборони”. А боєць був поранений кулею в обличчя, не міг говорити, і тільки його очі були повні болю, жалю, відчаю і глибини.

Я не знаю про що думав наш військовий в той час, але і його очі в моєму в серці назавжди.

Був ще один блокпост, ще один допит і огляд машини. Потім ми доїхали до розбитого мосту, медики несли пораненого чоловіка на ношах, а я з нашим бійцем йшла сама . На полі був розбитий танк і були трупи військових. Було дуже страшно. Нас зустрічала машина швидкої допомоги з Миколаєва.

Ми приїхали до міста, поранених відвезли до лікарень, а мене до мами.

Я дуже хочу, щоб закінчилась війна і люди жили в мирі та злагоді. Вірю в перемогу мого народу, вірю в ЗСУ!Я хочу бачити в очах людей тільки радість, любов і щастя.