Я з Миколаївської області. У нас часто там чутно вибухи через Очаків. Мама там в селі так і залишилася, а ми з дитиною виїхали до Одеси. Я подумала, що тут укриття є, а в селі такого немає - тому ми приїхали сюди з дитиною. Тут можна якусь роботу знайти, тому що без роботи сидіти важко. Зараз за свій рахунок сиджу вдома, тому трішки важкувато. 

У мене брат помер 14-го, і все одне на одне наклалося. Одразу тяжко було, не усвідомлювали, що буде війна. Я думала: фейки, чи що, в інтернеті пишуть? Вибухи ми чули одразу в перший же день, я переживала не так за себе, а більше за дитину.

Страшно було - не дай Бог, щоб не хватило на кусок хліба. Добре, що хоч якась поміч була: мама в селі, город якийсь. Труднощі були в грошах і їжі. Поміч ми отримуємо зараз як переселенці. Страшно за дітей. У сестри моєї дворічна дитинка, і це дуже страшно. Я більше за все переживала, що, не дай Бог, захворію і не зможу купити ліки. 

Моя мама передпенсійного віку. Вона категорично не хотіла нікуди виїжджати і до сих пор не хоче. Ми сиділи в погребі, тому що дуже страшно. 

Тут я ВПО отримала, і кожні два тижні ми якусь «гуманітарку» получаємо. Мені з дитиною багато не треба. Тим не менш, все одно десь запасаємося зараз. Стараюся купити не шоколад, а пачку макаронів, перебиваємося трішечки. 

Я боюсь думати наперед. Слава Богу, що сьогодні є як жити. Кожен вечір боюсь, щоб ніякого прильоту не було. Раніше ми думали, що одягти, а зараз думаю, щоб гроші були хліба купити, і де його купити. Я за це більше переживаю.

Дай Бог, щоб швидше війна закінчилась. Сподіваюся, син піде в школу, бо він вже хоче до однокласників. Я хочу приїжджати до мами і бачити її усміхненою, а не як зараз. Щоб ми вільно могли приїхати куди і коли захочемо, щоб у нас було тихо і спокійно, не переживати ні за що.