Бабаян Дарія, 9 клас, Ренійська філія №1 ОЗРЛ №1 РМР

Вчитель, що надихнув на написання есе - Вакарь Олександра Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ми п'ємо каву. Йому 19, в очах запал і натхнення. Він музикант. Він - мій вчитель музики. Розповідає, що сьогодні грали на похороні чергового "жмура". Це, мабуть, для нього та його туби вже сотий похорон. Посміхається, ніби іронія рятує його від страху бути в труні, а не їхати на автобусі за нею. Перший похорон був страшним. Тоді у центральному соборі зібралася міська молодь. Ховали Стаса, першого загиблого з місцевих. Він навчався в моїй школі, я навіть пам'ятаю його. Хлопцю також дев'ятнадцять було.

Згодом похорон став чимось болючим, але звичним. Ланцюг пошани утворювали вже не організовано, а спонтанно та звично. Місто регулярно читало статті загиблих, допомагало грошима живим.

Похорон друга (Стаса) став для мого вчителя шоком. Здається, з того часу він заглибився у джаз. І у філософію буття. Він став діяти, керуючись лише власними бажаннями. Цьому намагався навчити мене, та щось не вийшло. Іноді я думаю: а що було б, якби не війна? Чи була би я такою сміливою, щоби сидіти зі своїм вчителем у кав'ярні, вільно спілкуватись з ним? Адже тепер може не бути того "завтра", коли я все встигну.

Він недарма так спілкується з учнями. Мабуть, хоче повернути в думках мирний час, коли сам був учнем. А може, він діє так, як і я: просто сміливий.

Ми говоримо про все на світі. Склянка кави дорожча за довоєнні часи. Але на диво, люди беруть на останні гроші. Бо тепер наш день складається з таких моментів, і тільки в них поки є щоденний сенс. У магазині екотоварів бачила іноді жінку, в якої загинув на війні коханий чоловік. Вона купувала каву зі смаком ірландського віскі та цукерку з кокосом. Соромно було дивитись їй у вічі.

Відчувала себе винною у тому, що не зазнали такого горя. Я тоді подумала, що ця кава для неї - теж щоденний сенс.

Постійно сваримося. Я його блокую, потім - він мене. Та в цьому є сенс. Не треба концентруватись на новинах, не треба нервувати через ймовірні прильоти. Ось вона - причина для нервів, яка вирішується, і головне - залежить від тебе. І зрозуміла, що варто «шукати» проблеми, які можна вирішити самотужки. Тоді не будеш сходити з розуму аж настільки сильно.

Прильоти по місту ми переживали разом. Якось навіть сміялись, що мерзенний звук мопедів такий же відсталий від сучасності, як радянський мотоцикл.

Його екзальована тривожна старша сестра вбачала у тому звукові хрускіт кісток. Я пліткувала, зізнаюся, з його сестрою. І під час благодійних ярмарків дивилась, як він грає в оркестрі. Мені було якось природно, що ми збираємо гроші на зброю, і що розігруємо гільзи в благодійній Химерне таке поєднання: розважати людей, щоби врятувати цим життя інших людей. Ми зрідка говорили про війну. Про його друзів, що давно закордоном, і про моїх подруг-"ВПОшниць". Для мене досі абсурдним і звичним залишається те, що під час війни не зупинилась дружба, зустрічі, не зупинилось навчання.

Якось він сказав, що треба виступати на важливому концерті. Я хвилювалась, як ніколи. Тоді незрозуміло було, чому я взагалі хвилююсь? Вночі, під час обстрілів, мені не було так страшно, як тоді на сцені, в гарній сукні, з підтримкою близьких та відпрацьованим номером. Невже ми (і я) просто пристосовані до нових умов?

На початку війни емоції були такими приупленими, незвичними. Та все повертається. Ми оживаємо, і починаємо кохати.

Доки я, він, його шалена сестра, жінка з екомагазину, інші люди страждатимуть, болітимуть, радітимуть, доти ми живі. І доти є надія на перемогу, бо є в цьому сенс. Щоденне щастя - то шлях до щастя великого. І тисячі днів війни  для нашої психіки- ще не перешкода  великим сподіванням, поки є бажання радіти та страждати. Поки є бажання кохати. І жити.